Про гордовитого адвоката, мучеництво та смирення

Пригадав собі одну історію, яка виявилася мені цікавою та доречною, щоб нею сьогодні з вами поділитися. Був собі один адвокат, точного імені якого знати нам не потрібно. Винайняв він собі новий офіс. Купив нові папки та блискучі аксесуари. Поставив дорогий стіл та красиві крісла до нього. По цьому він дав оголошення в газету, що готовий приймати нових клієнтів. Чекав кілька днів – людей ще не було. Але тут секретарка з радістю доповідає, що прийшов перший відвідувач. Наш адвокат, не приховуючи своєї радості, звісно, для більшої солідності каже: – нехай зачекає кілька хвилин. У мене є ще дуже термінові справи та розмова з президентом. Минуло хвилин 10-15, секретарка впускає до кабінету відвідувача. Той заходить і чує розмову власника нового шикарного кабінету по телефону: – Так, пане президенте, я обов’язково зроблю все, що обіцяв, але й ви постарайтесь не забути, що винні мені 200 тисяч євро, які я б хотів бачити ще цього тижня… Гість дочекався кінця з розмови уже з відкритими очима та ротом. Задоволений адвокат поклав слухавку і нарешті готовий приділити увагу своєму першому клієнту. – Доброго дня, слухаю вас уважно! Чим я можу допомогти вам? – Еммм. Я майстер, і прийшов підключити ваш телефон…

Сенс цієї історії для нас той, що всі ми (як і цей адвокат) хочемо показати себе кращими, ніж ми є насправді. І хоча ми, в принципі, не такі вже й погані, якими ми б могли ще бути, все ж кожного разу коли приходимо до храму Божого, маємо пригадувати собі, що нам є ще над чим працювати. Нам потрібно ще прикладати дуже багато зусиль для того, щоб повернутися до норми. Ми часто про це говоримо тому, що напевне це єдина важлива річ, яка відрізняє нас від невіруючих або атеїстів. Та, навіть, відрізняє від віруючих інших церков і релігійних організацій.

Чому Старий Завіт був не достатнім для спасіння? Чому Христос прийшов, щоб його виконати та доповнити? Тому, що вони помилялися в головному. Євреї переконані, що всі вони народжуються в світ добрими. Вони дотепер вірять, що по великому рахунку всі вони ідеальні, принаймні народжуються ідеальними. А значить, нічого принципово змінювати в собі непотрібно. Достатньо, залишатися такими, якими вони є. Коли єврей чинить гріх, він розуміє, що всього лиш трохи схибив, і з легкістю може повернутися туди, де був раніше. Православна Церква вчить зовсім інше. Ми кажемо, що всі люди вже в гріхах народжені. Ми тільки народилися, але вже перебуваємо на збочений стежці. Ми не йдемо тією дорогою, на якій нас хоче бачити Господь Бог. Для того, щоб туди потрапити, потрібно прикладати свідомі, часом дуже значні зусилля. Сам Христос казав, що ця дорога «вузька та терниста, й мало хто ходять нею». А ми хочемо, щоб нам все було легко. Як католики зробили? Спочатку скоротили службу на 50%, потім на 60, потім на 70 %. Потім поставили лавочки, а потім ще й подушечки під ноги, що було м’яко та зручно стояти на колінах! Який комфортний акт покаяння! А після католиків ця чума пішла й до протестантів. Тепер це суцільне шоу – немає принципової різниці де концерт, а де церковне богослужіння. Люди свідомо позбуваються того, що повинно бути в Церкві – аскези, праці над собою.

Прикладати зусилля та боротися з собою людям важко та неприємно, а тому вони не лише поза храмом, але й церкві цього не хочуть бачити. Спочатку католики, а потім і протестанти відпадаючи все більше й більше від Церкви Христової вони в першу чергу позбулися згаданого нами щойно аскетизму. Вони відмовилися від постів, від тривалих богослужінь, він чернецтва. Від усього того, що людська грішна природа найбільше бореться та бунтує. І про це говорити нам сьогодні особливо важливо, оскільки ми переживаємо Апостольський чи Петрівський піст. Маю надію, що ви всі про це добре знаєте, пам’ятаєте та намагаєтесь у зв’язку з чим якось змінити звичний свій життєвій графік, відповідно до приписів церковного уставу. До дня пам’яті святих апостолів Петра та Павла, 12 липня, ми маємо себе якось по іншому вести – більше стриманості та віри.

Ще хотів би звернути увагу на ось що. Сьогодні на богослужінні ми з вами читали Євангеліє дня. Як відомо, увесь рік поділений на певні євангельські фрагменти, які треба читати кожного дня. Фрагмент за сьогодні – середи третього тижня після П’ятидесятниці, читається так само на честь християнських мучеників, святих людей, які прославлені Церквою в цьому чині. Грецьке слово «мартіріос» перекладене на нашу мову, як «мученик» – не зовсім добрий переклад іншого слова – «свідок». Якби його вжити в розмові з греком, то він би не одразу зрозумів про що саме тут йде мова. Мартіріос – це свідок, той хто щось бачив і розповідає про це іншим. Але, не «Свідок Єгови», а той хто свідчить про Христа та Його Церкву.

Ті люди, яких ми нині по традиції називаємо мучениками прославились на віки зовсім не тим, що добре мучилися. Для християнина мука – це зовсім не аргумент праведності. Ми всі з вами в житті в тій чи іншій мірі мучимося – мучимо самі себе, мучимо інших, а інші – нас. У такому сенсі всі ми мученики. Навіть і без Церкви. Особливо без Церкви.

З християнської точки зору, мартірос – це той хто свідчив про Христа усім своїм життям, іноді – нестерпними муками та смертю з рук безбожників. Свідок Христовий це той, хто свідчить істину Божу всім, хто його бачить. Через цей Євангельський фрагмент Церква сьогодні ще раз нагадала про ідеал, якого ми всі повинні прагнути. Він закінчується надзвичайно важливим віршем – «Хто витерпить до кінця, той спасеться!». У своєму житті ми часто про думку забуваємо. Важливо не тільки добре почати свій духовний шлях чи добре в побожності його провадити. Головне те, як ми його закінчимо, з якими результатами. Чи не зійдемо ми в бік, із правдивої дороги?

Часто можна почути про «премудрого» царя Соломона. Своїм розумом він побудував найбільшу державу свого часу, а найбільші скарбниці наповнив золотом і коштовностями. Але навіть він не пройшов своє життя по-мудрому. Закінчив, як відомо, він погано. Його спокусили жінки чужої віри. Спокушений жіночою красою Соломон також відмовився від своїх цінностей, в тому числі – відмовився від служіння правдивому Богу. Це зі світської точки зору Соломон був «премудрим». Але з церковної він був дурнем, оскільки всі свої багатства та чудові зовнішні умови та достаток ніяким способом не допомогли врятувати душу. Розум людині потрібен саме для того, щоб із його допомогою ми швидше та краще спасали свою душу. А якщо ми його використовуємо лише для того, щоб збагатитися, зайняти «краще місце під сонцем», показати всім своє «я», який ти кращий за інших…

Якщо ти справді кращий, то доводити тобі це комусь зовсім не потрібно. Всі це й без твого старання добре бачать. Хіба чорношкірі люди беруть собі в руки табличку «я чорний», а наші коли їдуть у Африку пишуть, що вони з Європи? Ні, звісно! Це все видно здалеку! Точно так само наші християнські переконання мають свідчити без спеціальних табличок те, що ми є християнами. Нашу віру, як і безвір’я, видно навіть людині, яка нас бачить уперше в житті.

Церква – це єдина установа на земній кулі, де людей навчають смиренню. Господь наш Ісус Христос перед тим, як піти на страждання та звершити першу Євхаристію, зібрав своїх учнів і вмив їм ноги. Для єврейського світогляду це було щось неймовірне та недопустиме. Зрештою, навіть для нас із вами, в наш час, ми навряд чи дозволили сторонній людині чи начальнику помити собі ноги – це надто інтимний, особистий акт. Але цей вихід за нашу зону комфорту – це урок того, якими ми повинні бути. Першими до покори іншим!

Не раз можна прочитати або почути древню чернечу приповідку про те, що: «послух вище за піст і молитву». Це так, але не завжди. Послух тільки тоді має справжню цінність, коли не молодший смиряється перед старшим, але той хто кращий, сильніший чи більш здібний смиряється перед тим, хто йому в цьому поступається. Не велика справа схилити голову перед начальником. Не велика справа сказати сильнішому від себе, що він сильний, бо це правда, а не подвиг. Не велика справа зробити те, що тобі каже людина, яка поставлена керувати тобою. Натомість, послухати підлеглого, того хто молодший, нижчий або слабший це вже вимагає особливих незручностей та зусиль. Саме в такому сенсі передання навчає нас, що послух вищий за піст і молитву. Послух – це те, чим ми спасаємо свої душі.
Ми рятуємо свої душі не тим, що співаємо. Ми спасаємося не тим, що знаємо де і в якій книжці знайти тропарі та антифони. Ми спасаємося лише тим, що пропонуємо своє серце Христу, робимо його сприятливим для перебування там Бога. А для того, щоб воно стало сприятливим, потрібно працювати над собою.

Я дякую всім вам за те, що ви сьогодні знайшли можливість бути тут присутніми і помолитися разом із нами. Ми з отцем Сергієм перед початком служби, коли ще нікого не було стояли біля притвору та робили закладалися скільки вас сьогодні прийде. Одна чи дві. Потім вияснялося що три! І я кажу йому – ти програв, отче! Але вже почалася служба то й вас стало п’ятеро, що разом із нами вже семеро! Це теж дуже добре, бо Господь наш Ісус Христос казав, що де двоє чи троє зберуться в Ім’я Його, там і Він буде посеред них. А це значить, що Він би міг двічі сміливо прийти до нас – це дуже добре!

Дякую вам усім ще раз. Радий був бачити кожного. Ангела-охоронця! Слава Ісусу Христу.

Слово в середу 17 червня 2015, після Літургії.