Дякую вам за спільну, таку щиру молитву. Господь казав, що де двоє чи троє зберуться в Його ім’я, там і Він буде посеред них. Тому, я чомусь впевнений, що так за Своїм словом Господь багато частіше відвідує маленькі храми, де людей не багато. Бо в малих храмах кожен із присутніх знає своє місце та свої обов’язки, а не є пасивним глядачем. Звичайно, зараз нам було б багато простіше лежати на ліжку вдома та дивитися телевізор, аніж зробити хоча б невеликий подвиг над собою, поки ще можемо це робити. А раз можемо, то повинні і молитися, і ходити до храму, робити добрі справи, щоб залишатися на належному духовному рівні та далі не деградувати. Без цього наше життя втрачене. Треба чесно визнати, що наше життя для Бога та духовного розвитку ми витратили даремно. Скільки б ми не прожили – чи тридцять чи шістдесят років, ми зробили надто мало з того, що повинні були зробити, щоб сміливо зустрітися з Богом. Щоб цей суд, Божий якого ми чекаємо, (а християни, на відміну від усіх інших людей таки чекають цього Суду. Євангеліє, а саме книга Об’явлення Іоана Богослова закінчується словами, які каже апостол від імені всіх християн – «так,гряди Господи!». Від нашого імені євангеліст каже: «так, Господи, прийди швидше, ми чекаємо на Тебе!». Так само, як закоханий юнак чекає свою наречену, так само й кожен із нас повинен полум’яно прагнути зустрічі з Христом. Бо коли ми живемо правильно, то нам немає чого боятися: Господь у вічності дасть нам значно краще життя, більш якісне існування, ніж ми нині маємо. Тому, нам немає чого боятися. Що ми тут втрачаємо? Скорботи, хвороби, нас не розуміють чужі люди. Нас не розуміє та не слухає навіть власне тіло! Воно причиняє нам стільки незручностей, нас постійно щось болить і дошкуляє. Тому, в будь-якому випадку для християн, особливо правдивих християн, зустріч із Христом буде багато кращою за наше земне перебування. Тому, найголовніше, що ми робимо живучи на землі – це готуємося до цієї Зустрічі. Бо в залежності від того, наскільки ревно ми готуємося, буде залежати і місце в якому ми проведемо Вічність. Так Господь Сам попереджає, що поставить одних людей по Свою праву руку, а інших – по ліву. Але не тому Він поставить по ліву руку, що не любить людей. Ні! Просто вони фізично і духовно не здатні жодним способом у Царство Небесне. От як на ліфті пише – максимальна маса 500 кг. Допустимо, це 5 чи 6 чоловік. Увійде сьомий – пристрій вже не поїде. І це зовсім не тому, що цей ліфт має упереджене ставлення до людей, чи тому, що хтось із присутніх у ньому пасажирів йому особливо не подобається. Просто він так сконструйований та створений. Важчий тягар – і він стоїть на місці. Так і ми з вами повинні розуміти, що коли нас будуть тягнути до низу тягарі гріха, то Господь навіть попри своє величезне бажання не зможе порушити хід людської історії, не зможе порушити закони людської природи та відмінити Свої Заповіді. Ви напевне помітили, що я часто повторюю те, що немає євангельських фрагментів неважливих. Все, що ми читаємо в Церкві воно все важливе, повчальне та душеспасительне. Так нині ми чули фрагмент про те, як Господь наш Ісус Христос втихомирив бурю (Мк.4:35-41). Ви знаєте, що Він будучи Богом по природі, жив як проста людина. Важко працював усе своє життя, будучи столярем, як Його минимий батько – святий і праведний Йосиф. Одного разу, Христос увійшов до човна щоб переплисти Галілейське море. Як тільки в нього випала нагода трохи спочити, Він заколисаний тишею та втомлений працею незадовго заснув. Взагалі, цей приклад більше стосується молодь. Сьогодні молоді люди не навчені працювати, намагаючись використовувати свій час лише для розваг та відпочинку. Але Сам Господь нам показує приклад – коли працює. Пригадуєте, що Христос походив із розу царя Давида. Але своє царство після сорока років Давид віддав сину Соломону. Згодом вони збідніли, втратили владу та кажучи сучасною мовою – збанкротували та були захоплені іншими правителями Тим не менше, Ісус був потомок царського роду, але не цурався простої роботи. До речі, принагідно нагадаю, що Йосиф та Марія не могли бути чоловіком та дружиною в звичному розумінні, тому, що вони були фізичними родичами, та обидва мали спільного родича – царя Давида. Отже, Ісус Христос мав Йосифа за свого опікуна, успадкувавши також його професію. І хоча вони троє: Марія, Йосиф та Ісус разом жили не довго, бо праведний старець Йосиф скоро помер. Він уже був в похилих літах, коли взяв Марію собі на виховання. Тим не менше, він зумів свою професію передати Ісусу. Теслярство вимагало не лише фахових знань, але й важкої фізичної роботи. І не кожен зможе бути добрим теслярем та виробити щось справді цінне з дерева. У світі дерев багато, але спробуйте тільки зробити щось таке, щоб інші люди захотіли в вас купити! Для такого потрібно навіть особливий хист, талант. Безумовно, Христос його мав! Так ось, після того, як втомлений Спаситель заснув у човні, на морі здійнялася велика буря. Хвилі через борти наповнювали човен і вода вже покрила його дно. Апостолам – досвідченим рибалкам навіть здалося, що вони вже почали тонути. Вони страшенно перелякалися, дивлячись на сплячого Христа. При чому зауважте, вони сильніше боялися за своє життя, а не за Христове. Отже, вони будять Його запитуючи, чому Він не бачить, що вони всі тонуть. На що Спаситель запитує, чому вони полякалися! Звісно, якщо Господь з нами, то нам нічого не страшно. Це нам тільки по маловірству здається, що Він спить, що Він немає сили чи просто байдужий до нас. І це в той час, коли Христос навпаки – не покидає нас Своєю Любов’ю ні на секунду. Так само і в житті кожного з нас, бувають моменти, коли нам здається, що Він спить, що Він начебто є, але водночас, Його і немає. Нам здається, що Його потрібно будити! На що Господь запитує: «Чого ви такі полохливі? Чому віри не маєте?». (Мк.4:40) Невже, ми дійсно маємо хоч якісь підстави думати, що Господь нас хоч колись покидає? При чому покидає настільки, що навіть не чує наших прохань! От, зверніть увагу на дуже важливу річ. Чи знаємо ми, що Господь всюдиприсутній? Так, знаємо! Господь всезнаючий. Ми знаємо це? Безперечно! Він знає все про нас, про наших родичів, знає наші життєві умови, знає те, що було, що є, і навіть те, що буде! Якщо це все так, то скажіть мені будь ласка, яким чином ми міркуємо, коли кажемо, що Господь не чує наших молитов? Як може Всезнаючий не знати того, про що ми молимося? Звичайно, ж Він чує! Але, хіба ми з вами завжди гідні того, щоб Творець Всесвіту негайно виконував всі наші забаганки? Може таке бути, що ми просимо щось нерозумне. Бог може знати, що ми просимо щось собі чи іншим на шкоду. Натомість, люди швидше скажуть, що Бога немає, що Він спить чи глухий до їх прохань! Але визнати те, що це ми допустили моменту, коли Бог нас не чує ми не можемо, бо надто горді та самолюбиві. Нинішнє Євангеліє нам, власне, нагадує, що Бог не спить! А всі критичні чи складні ситуації на нашому шляху – випробовують не Боже буття, а нашу власну віру! Господь зупинив бурю, приборкав вітер. Настала тиша. А далі євангеліст зауважує, що апостоли налякалися Христа, ймовірно, ще більше ніж щойно налякалися бурі: «Хто ж це такий, що вітер і море слухняні Йому?» (41 вірш.) Побачити перед собою Того, хто може повелівати вітрами та водами – це звичайно велике потрясіння для людини. Але не для всіх людей, а тільки для невіруючих або маловірних. Бо віруючі людей чудо – це звична справа. Господь коли нас обирав на апостольське, мирянське служіння, (а когось і священиком обрав), Він певним чином приводив нас до істини, що дива з нами будуть траплятися кожного дня. Маленькі чи великі – немає значення. Головне розуміти, що Божа присутність у нашому житті завжди явна. Інша справа, що ми не завжди хочемо це помічати, і не завжди приписуємо ті дива, що стаються з нами саме Богу, як їх рушію та ініціатору. Ми кажемо, що це все обставини, що це інші люди чи ми самі щось таке зробили велике. Але, ж насправді, усюди видно перст Божий, що хоча й невидимо, але дуже відчутно присутній у житті кожного з нас. Це Господь нас усіх благословляє та спасає! Навіть у тих випадках, коли ми не бачимо Його фізичними очима, або не знаємо, що це був Саме Він. У цьому, непевне, полягає різниця між невіруючими та віруючими. Перші завжди шукають безліч логічних причин для того, щоб якось пояснити дивні події зі свого життя. Натомість, віруючі люди впевнені, що це все для них робить Господь! При чому, благословляти Він нас може не лише багатством чи щастям, але й різними прикрими обставинами: бідністю, хворобами, скорботами, явним чи не явним злом від ближніх і дальних. І з одного боку ми самі до того дуже часто доводимо і самі є причиною того, що нас не люблять. Але з іншого Господь оцим дає нам шанс подумати над власною поведінкою та чому нас ніхто не любить. Чому, здається, весь світ повстав проти тебе одного чи одної. Дуже багато є таких людей, що впевнені в тому, що всі їх проблеми мають джерелом якусь сусідку, котра щось там начарувала, але самі вони ні в чому не винні. Вона впевнена, що знає хто їй бажає зла, хто є таємною відьмою та вичитує якісь заклинання та врікає. І це не якась фантастика. На превеликий жаль я сам зустрічаю чимало таких людей. А чому так? Очевидно тому, що вони не розвиваються. В психології є такий приклад. Для того, щоб визначити чи дитина вже достатньо доросла, щоб йти до школи, їй ставлять просте завдання. Їй показують історію дівчинки, котра йдучи по дорозі зашпорталася за лавку чи дерево та й упала. Потім лікар запитує: хто винен дівчинка чи лавка. Доки дитина буде казати, що винна лавка, вона не може йти до школи, бо ще недорозвинута. Коли ж вона скаже, що винна сама дівчинка, бо могла обійти лавку, значить дитині час до школи, вона нормально росте. Тепер бачимо, що в своєму житті ми робимо точно так само, як роблять оці недорозвинуті діти. Ми завжди хочемо звинуватити в своїх проблемах інших людей. Завжди знаємо точно хто нам що винен, хто що поробив і зачаклував. Але те, що ми самі винні – навіть думки такої не допускаємо. Не ми, й крапка! Знаємо що біси існують? Знаємо! Знаємо, що зло існує? Знаємо. Але де ж ці біси зараз? Чому ми їх не бачимо? Як де! Вони сидять у кожному з нас! Не тіште себе, що в вас живуть ангели. Для того, щоб таке сталось, нам потрібно ще дуже багато над собою працювати. Святі подвижники ночами не спали – тільки молилися. Нічого не їли, що це й обідом назвати не можна – одна просфора в тиждень після недільного богослужіння. Вони робили все можливе та не можливе, лише щоб очистити своє серце, щоб хоч здалеку побачити Царство Небесне. Ми ж нічого такого не робимо й близько. Коли настає черговий піст, це для нас неймовірний тягар – і фізичний, і духовний. І єдину повну радість ми отримуємо лише тоді, коли він закінчиться. Зауважмо: не тоді, коли він починається, а коли закінчується. Поки ми будемо думати такими категоріями – ми йдемо в пекло. А коли для нас служба сама прекрасна? Коли вона максимально коротка і коли вона швидко закінчиться. Коли ми так думаємо, це теж означає, що наше серце ще не до кінця очищене. Або довгі незрозумілі молитви, які читає священик. Так слухаєш їх, а в душі голос каже: – Швидше б уже додому! Або проповідь довга. Думаєш собі: – Яка ж вона нудна, я це все знаю, навіщо воно мені ще раз, скільки може той отець про того блудного сина одне й те саме говорити. Я вже точно б сама стала і краще нього все розказала, поки він там щось мекає і бекає. Але ж в кінці кінців це не стільки характеризує священика, як наш особистий стан серця. Хто читає молитовне правило з молитовника той знає, що там на вечірніх молитвах є такий іспит сумління, під час якого ти сповідаєшся перед Богом без посередництва священика. Ті молитви взагалі, за своїм змістом дуже схожі до тих молитов, які читаємо на похороні людини. Ми наче прощаємося вже з цим світом, і не знаємо, чи буде в нас змога ще завтра помолитися і перехрестити чоло. Чи нині я починаючи цю молитву зможу дочитати її до кінця, чуючи Божий клич у Вічність? Про такі речі не треба забувати, бо такі начебто дрібниці складають і головний сенс нашого життя. Ми не правильно собі думаємо, що світське життя це і є основне наше життя. Зате церковне життя для нас наче якийсь другорядний додаток, який не обов’язковий, і ще й може заважати нам у тій чи іншій мірі. Насправді, основним життям людини є та повинно бути саме релігійне, церковне життя, благодатне життя в святих Таїнствах. А от світське життя і є тим додатком, котрий може допомагати спасатися, але найчастіше – таки шкодить. Тож, володіючи такою безцінною інформацією, надалі ми з вами маємо облаштовувати своє життя таким чином, щоб всі наші справи, плани та наміри були побудовані саме з уваги на це. Наприклад, існують професії котрими не можна займатися християнину. Тому, звичайно, ми не раз стоїмо на роздоріжжі. Або робота грошовита, але гріховна, або чесна, але бідна та проста. Одного разу я зустрів жінку, яка працювала касиром. Вона чесно визнала, що крала чужі гроші, тому мала один гаманець свій, а інший державний. Я намагався пояснити, що доки в неї буде два гаманці, а не один, до храму їй ходити нема жодного сенсу. Без покаяння вона навіть у церкві залишається язичником, і навіть гірше язичника. Пригадаю, що навіть язичники позичаючи один одному гроші, не сподівалися отримувати з них відсотки. А ми з вами нині навіть з родичів готові зняти три шкури. Поки ми будемо без докорів сумління ходити з роз’єднаною душею – половину Богу, а половину для світу, точніше для сатани, з храму нам буде невелика користь. Поки ми не каємося та не хочемо змінитися ми ігноруємо Церкву, хоча вона – найголовніша духовна та фізична лікарня. Сюди ми приходимо очиститися та зцілити свою душу. Відтак, я ще раз дякую кожному з вас за те, що знайшли можливість сьогодні бути тут. Впевнений у тому, що ця молитва та наша розмова хоча б на кілька найближчих годин залишиться в наших душах, стане доброю нагодою порозважати над своїми життям, як ми ставимося до Бога та ближнього. Завтра в нашому храмі буде богослужіння починатися о дев’ятій годині. Матимемо нагоду зустріти свято Усікновення чесної глави святого пророка та Предтечі Господенього Іоана. Це начебто й сумна подія, але християни вшановують її як свято. Чому? Тому, що кожному християнину потрібно прожити своє життя так, щоб після смерті ні в кого не залишилось сумнівів у тому, що твоє життя привело тебе на Небо стало новою радістю. З чого ми почали свою розмову нині? З того, що зауважили: коли людина чесна та чиста – їй нема чого боятися. Вона хоче, прагне зустрічі з Христом і тут, і там. А коли вона грішна, то вона й зараз не знає та не хоче знати, як правильно чоло перехрестити. Вона зате при зустрічі зі священиком хвалиться, що в неї є Біблія та молитовник, які вона постійно читає. І чим більше вона це говорить, тим більше до неї доходить, що до Церкви вона немає жодного відношення і Церква їй чужа. І це стосується не лише нашого храму. Коли я запрошую людей до Церкви, вони думають, що я запрошую їх саме до нашого храму, щоб вони нам жертвували гроші, а я їх собі забирав. Я кажу ні, друзі! Йдіть до будь-якого православного храму. Мені важливі не ваші гроші, а те, щоб ви молилися, очищувалися та освячувалися. Тоді, вони, зазвичай не мають що сказати, бо ніяк не сподівалися зустрітися з тим, що священик може кликати до іншої церкви, а не своєї. Таку церковну меркантильність вони ж не тільки про священиків погано думають, вони й самі дуже часто сприймають церкву за своєрідний комбінат ритуальних послуг: похрестити, повінчати, поховати, щось освятити… Раніше я служив в церкві Різдва Христового, в самому центрі Тернополя. На будень там також було небагато людей. Зате коли потрібно було щось освятити, люди стояли під дощем уздовж усієї вулиці. Вони були переконані, що вони є дуже віруючими, і що це зілля дуже помічне. Та що з того зілля, якщо весь свій час поза храмом ти залишається лінивим, жадібним, байдужим до церкви. Тобі не Бог потрібен, а зілля! Не спасіння душі ми шукаємо, а освячену водичку,травичку та свічки. Що вони тобі дають, якщо ти роками залишається таким самим негідником, яким був раніше, а може ще більшим, бо маєш більше практики. Тож нехай наша молитва зробить нас кращими, але з іншого боку – не дасть підстав гордитися собою. Навіть коли ми й зробили щось добре, то ми не возвеличилися над іншими, а просто піднялися з колін на рівні ноги. Дякую вам за увагу. Спаси нас усіх Господи! Амінь!
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.