Аудіозапис та стенограма проповіді, виголошеної прот.Євгеном Заплетнюком у середу 22 жовтня 2014 року після Божественної літургії в соборі Воскресіння Христового м.Тернополя.
Навчаючи людей притчами, одного разу Ісус Христос розповів притчу про багатія та Лазаря. У цій притчі, а ви напевне її пам’ятаєте, є один цікавий момент. Багатій, який побачив жахи пекла, побачив наскільки це страшно, і настільки нестерпними є його муки та всіх тих, хто поруч нього, просить Бога, щоб Той дозволив Лазареві піти до його братів і попередити про те, що буде за гробом. Тобто, щоб надалі вони жили правильно та праведно. На це Господь відповідає, що вони й без Лазаря знають як жити, бо мають своїх пророків та закон (Лк. 16:19-31).
Сьогодні, коли слухаємо Святе Писання, церковні науки, то дуже часто нам може здаватись, що в них немає нічого надзвичайного. Якщо нам пощастило народитися в більш-менш добрій родині, то всі ми з самого дитинства виховані з розумінням основ добра та зла. Ми з вами завжди знаємо, що можна робити, а чого не можна: що можна робити і це буде гріхом, а що гріхом не буде. Тому, дуже важливо у повсякденному житті розрізняти ті речі, які не можемо не робити, і ті, які оминати можливо. Я маю на увазі тут всі ті гріховні пристрасті, що живуть у нас. Бувають такі гріхи в людини, котрі вона не відчуває гріхами, коли їх робить лише через своє незнання.
Але є такі гріхи, які вона вже не може не робити, навіть коли знає, що це недобре, бо вони вже стають частиною її природи. Вона не може з ними боротися, якщо не докладе особливих зусиль. Вона не може їх припинити, бо вони вже мають над нею абсолютну владу. Ці речі називаються пристрастями. Це не гріхи, але корінці гріхів. Святі Отці невипадково ніколи не говорили про те, що потрібно боятися гріха, бо гріх це вже реалізація наших пристрастей. Це коли ми даємо можливість проростати тим корінцям різноманітних пороків, які живуть у нас. Коли з корінців пристрастей виросло дерево гріха, то який сенс із ним боротися? Ми лише зріжемо верхівку, але коріння все одно буде собі жити та розвиватися. Так само відбувається з нашими гріхами. Якщо ми не подолаємо тих причин, тих корінців, ми не зможемо подолати в собі жодну залежність.
Багато людей хочуть кинути палити чи випивати. Взагалі, це дуже добра справа, коли люди хочуть позбутися якоїсь своєї залежності. Але чимало з нас постійно переконуються, як важко позбутися тієї звички, що вже вкорінена в нас роками. От роблять люди в квартирі ремонт і переставляють вимикач у інше місце. І дуже часто люди ще кілька місяців приходять до старого місця, щоб увімкнути чи вимкнути світло, хоча там вже давно нічого немає. Так само трапляється з нашими гріхами. За наукою Церкви, якщо людина чинить якийсь гріх декілька разів поспіль, то починає вже робити його не задумуючись, набагато простіше. Далі сам диявол допомагає такій людині грішити. Правда, спочатку він каже, що немає нічого страшного в тому, коли раз чи два згрішиш. Згрішиш? Покаєшся! Господь милосердний, усе всім прощає. Але коли людина згрішила, послухалася намови диявола, той приходить і говорить уже інші слова. Він вже каже, що людині немає спасіння, що вона найбільший грішник, якому немає прощення.
І тому, до речі, чимало людей таки не ходять до храму, оскільки вважають себе настільки грішними, що Бог не може їм простити. Звісно, перша частина цього твердження є правильна, цілком відповідає дійсності. За всіма законами логіки та людського життя прощати їх немає підстав. З іншого боку, твердження про те, що Бог не може простити – це не тільки суперечить теоретичному вченню Церкви. Це взагалі суперечить природі Божій, тому, що наш Бог – це Бог-Любов. Нам складно це збагнути, як це – Бог-Любов. Хоча ми дуже багато це чули та постійно про це говоримо. Про це приблизно можна сказати так. У Бога немає Любові, як емоції чи властивості характеру. Так буває в людей. У Бога Любов – це частина Його природи. Ось, подивіться на цей дерев’яний стіл. Можна сказати, що природа стола – це дерево. Так само природу Бога складає Любов.
У своєму житті, злому та гріховному, ми дуже рідко зустрічаємо таке, щоб люди були повністю поглинуті любов’ю до інших. Щоб вони любили інших так, як ми з вами нещодавнього говорили – чужих, як своїх рідних, а рідних, як самого себе. От Бог любить нас саме такою любов’ю, бо ця любов безумовна, вона не є однією з мінливих емоцій, але є частиною Його природи. Власне, ми живучи на землі, повинні уподібнитися в цьому Богу. Саме тому ми й приходимо до храму, щоб обожитися – набути в собі властивості любові. Святі Отці навіть кажуть, що ми повинні стати богами по благодаті, тобто сповненими Любові, не по природі, бо по природі ми люди, але по милості Божій. Господь нас любить, і дозволяє кожному з нас уподібнися до Нього в Його Всеблаженстві та Любові.
Не знаю, чи помічали ви ту радість, яку відчуває кожна людина після того, як зробить добру справу. Її душа радіє разом з нею. Особливо це помітно після Святого Причастя, або після того, як ми зробимо комусь якесь добро, особливо коли від нас його навіть не очікували, особливо своєму ворогу. Чим більше зусилля ми прикладемо для цього, тим більше радіє наша душа. Чому це так? Тому, що ми скуштували частинку Божої благодаті, ми підійшли до Господа так близько, наскільки лише це можливо в наших умовах і в нашій мірі гріховності. І святі Отці часто про це пишуть. Коли ми чуємо, що існують ріні церковні свята, то це означає, що не Бог змінюється, але сама людина перебуває в різних станах своєї душевної здатності прийняти Його велич. Отже, в різні моменти вона може бути або здатна, або не здатна отримати цю благодать. Наприклад, подія чи свято Преображення Господнього. Святі Отці пишуть, що це не Господь преобразився, бо Він не може змінювати Своєї природи. Натомість, Господь преобразив Своїх Апостолів, преобразив увесь народ Божий так, що вони стали здатними хоча б частково бачити ці Божественні енергії. От ми з вами повинні винести з цього урок.
По мірі того, як ми з вами будемо наближатися до Бога, наскільки ми будемо в своєму серці стяжати любов, в такій мірі ми будемо щасливими, живучи на землі. Ми про щастя дуже часто говоримо. Завжди бажаємо його своїм родичам і друзям, коли вітаємо їх з якоїсь нагоди. Але ми ніколи не уточнюємо, що саме ми розуміємо під цим словом. Що ми цим хочемо сказати? Щоб у людини було багато грошей? Щоб вона стала великим начальником? Чи щоб вона мала багато нагород і чула багато людських похвал? Але ж Церква на кожному богослужінні розповідає нам про те, хто ж є щасливою людиною!
Щоразу ми співаємо новозавітні Заповіді Господні – Заповіді Блаженств. Серед них, наприклад, візьмемо першу – «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». У перекладі на нашу звичайну, сучасну мову ми її можемо прочитати так: Щасливими є ті люди, які ще тепер, живучи на землі, усвідомлюють свою гріховність, або духовну недосконалість. Хто такі «убогі духом»? Це ті люди, які чітко розуміють свій реальний духовний стан. А який це стан? Православна Церква навчає, що людина приходить на цей світ уже хворою гріхом. І кожного разу, коли вона грішить – вона ще більше додає собі хвороб. Як би багато вона про себе не думала, не фантазувала, що є побожною та праведною, що вона в середу та п’ятницю ми сковорідку, щоб не дай Бог там не залишилось трохи смальцю, або не дозволяє своїм родичам у піст їсти сметани, це зовсім нічого не говорить про її реальний душевний стан. Ви не смійтеся зараз – навколо нас і навіть серед нас є чимало таких людей.
Неймовірна кількість людей вважають своє зовнішнє життя – духовним. Вони вважають духовним життям життя своєї фізичної оболонки! Насправді, центром нашого духовного життя є серце, все те, що діється всередині нас. Тому ми з вами, коли приходимо до храму та молимось, то повинні просити в Бога нашого внутрішнього преображення, і звичайно, позбавлення гордині та марнославства. От коли ми приходимо молитися і часто бачимо, що дуже мало людей в храмі, часто тут окрім нас навіть нікого немає. Це дуже велика спокуса: бачити, що ти в чомусь об’єктивно кращий від інших. Думаєш собі: «всі сплять, а я – молюся, вони всі грішні, а я добрий, праведний. Це ж очевидно, коли ти замість того, щоб в теплій хаті дивитися телевізор, стоїш у прохолодному храмі та мерзнеш у ноги. Але ж я праведний, я люблю молитися на людях і дуже люблю, коли мене хвалять за це. І навіть люблю про це розповідати своїм друзям. Хоча Христос попереджував, що коли молишся, то потрібно закритися в кімнаті. Звісно, тут Він мав на увазі кімнату людського серця. Тим не менше, ми маємо розуміти, що коли ми хочемо подобатися Богу, то повинні перш за все виправляти своє внутрішнє життя, те, яке ніхто не бачить окрім нас самих. Тому, Господь і каже нам : «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Апок.3:20).
Кожного разу Господь стукає до нас, даючи можливість прийняти Його до себе. Я постійно розповідаю, що коли поглянути на цю ікону, точніше – іконографічне зображення сюжету, де Христос стукає в двері, то можна помітити, що ті двері не мають ручки! Вона є лише зсередини! А святі Отці кажуть, що та кімната, в двері якої стукає Христос – це є пекло. Чому пекло? А тому, що будь-яке місце, в якому немає Ісуса Христа там завжди пекло – «плач і скрегіт зубів». Отже, наше серце без Христа перетворюється на пекло. Нам страшно це визнавати, ми не хочемо з цим погодитеся, але це так. Церковні людини, особливо священнослужителі з досвідом, можу вам розповісти, що навіть діти це все відчувають, хоча розумом своїм нічого цього не розуміють.
Наприклад, при хрещенні немовляти, воно зовсім не розуміє, де більш важлива частина служби, а де менш важлива. Часто вона просто весь час спить. Але буває й таке, що коли хрестиш дитину, то вона на самому важливішому місці, наприклад під час помазання частин тіла святим Миром, починає раптово кричати та вириватися. Очевидно, що в дитині діють якісь нечисті, злі сили, незалежні від неї, які вона не розуміє. Але не розуміє не тільки через свій вік. Не факт, що вона визнає це навіть коли виросте, чи збагне те, що над нею відбувалося. Але ж ці сили діють на людину. На кожну людину тим чи іншим способом діють злі та добрі невидимі нам сили, і про це треба пам’ятати. Тому ми, коли говоримо про гріх і пристрасті, то повинні розуміти, що в залежності від того, наскільки ми будемо хотіти їх викорінити, наскільки відкриємо двері свого серця для Христа, настільки буде залежати якість нашого життя та наше щастя. А відчувати своє духовне не достоїнство – це неймовірний подвиг. І навпаки.
От ми кажемо, що є убогі духом. Але також є і багаті духом. «Багатими духом» колись називати тих людей, які завжди носили біля себе меч. А хто біля себе носить завжди зброю? Тільки та людина, яка у будь-який момент може без жодних докорів сумління її використати! Той, хто може оцінити іншу людину, моментально вирішити, що вона варта покарання, а при потребі – покарати її. Така людина, оцінюючи інших завжди може сказати, що інші гірші від неї. (14:33)
Господь не хоче, щоб ми себе постійно вважали за ніщо. Ми не можемо бути «ніщо», тому, що створені «за образом і подобою Божою». Людина – це найвище творіння на землі. Але ми повинні розуміти, що ми «ніщо» тільки коли живемо без Бога. Будь яка людина без Бога – нуль без галочки. А от із Богом ми не десять, а цілий мільйон! Тому треба розуміти, що коли ми приходимо до храму, то не робимо цим великої послуги Господові. Тим більше, ми не робимо послуги церкві чи священику. Цим ми робимо для себе велику користь. Це ж відомий закон збереження енергії, про який вчать навіть діти в школі. Наше добро залишається з нами. Енергія нізвідки не береться, і нікуди не дівається. Наша любов до інших буде нас супроводжувати постійно. Але й наше зло також рано чи пізно до нас повернеться!
У миру цей принцип також має кілька назв, наприклад, «закон бумеранга». Бачили бумеранг? Кинув його, може й встиг забути про нього, а він раз і повернувся тобі на голову! Так само всі наші добрі чи лихі справи – вони всі повертаються до нас, найчастіше «з відсотками». Ми може й не так багато добра зробили комусь, але Господь побачив це, оцінив наш намір, підтримав і дав нам більше. Але ж і диявол також бачить, коли ми робимо зло. Тому, теж відвідує нас і стукає по голові. І аж тоді люди нагадують собі про Бога, волаючи: «О, Боже! Чому ти мене покинув?». Це дуже дивно, бо мало хто в такі моменти тверезо оцінює ситуацію, і каже навпаки: «О Боже, чому я Тебе так давно покинув і так довго жив без Тебе?». Наші люди настільки цинічні, що потребують Бога лише коли їм від Нього щось терміново треба.
От, про що ми молимось коли стоїмо в храмі? Ми просимо, а буває що й вимагаємо, щоб Господь забезпечив нам наше земне благополуччя. Ми й у своїх карточках на проскомідію так і пишемо: дай мені, Боже, те й те! Я колись давно, на початках своєї пастирської практики, навіть пробував колекціонувати такі записки, без усілякої злоби чи насмішки щодо їх авторів. Не знати де тепер ці люди, й що з ними сталось. Вони, наприклад, просять Бога, щоб Той допоміг розміняти квартиру, при чому вказуючи конкретні вулиці міста. Інші просять Бога, щоб допоміг їм здати іспити, вказуючи конкретний предмет та прізвище викладача. Ще пишуть про хворі зуби і злу сусідку. Отже, Бог потрібен людям, найчастіше для того, щоб Він забезпечував їм земний добробут. А хто вірить у земне благополуччя більше, ніж у небесне? Правильно! Язичники! Тільки для язичників важливо жити одним однем, стихіями цього світу, бо після смерті невідомо, як буде і чи буде взагалі!
Більшість поган вірять у те, що після смерті вони просто перестануть існувати, що в них просто не буде нічого. Натомість християни вірять в те, що ми на землі лише готуємось до справжнього життя у Вічності, тому живемо не нинішнім днем, а майбутнім. Тому, всі сили, які ми маємо, повинні використати для того, щоб облаштувати собі дорогу до Бога. Господь на Небесах приготував для нас оселі, які чекають давно на нас. Бог зробив свою частину роботи для нашого спасіння, отже все залежить тільки від нас. Від того, які стежки ми для себе оберемо, буде залежати чи дійдемо ми до Нього, чи ні.
Сьогодні ми з вами слухали два Євангельські фрагменти. Один – дня, а інший – апостолу Якову. Один розповідав про те, як Господь посоромив апостолів, які на той момент часу були маловірами. Але інший уривок нам показує, що ці ж самі апостоли через якийсь проміжок часу не тільки наповняться вірою, але й стануть, прикладом віри для всіх людей землі – всіх часів і народів. Ми вже говорили поокремо і про чудо втихомирення бурі на Галілейському озері, чи морі – як там написано, і згадували про життя апостола Якова. Немає нічого дивного в тому, як Господь, Який створив і то море, і то сонце, і то небо, і той вітер може керувати ними, як лише захоче. Але люди, які жили з Христом у той час, які слухали щодня та бачили Його щодня та мали можливість переконатися, що це не просто тесля, син теслі з Назарету, але Хтось набагато сильніший. Вони здивувалися побачивши, як це можливо? Хто це перед ними стоїть, що може повелівати бурею? Але чого тут дивуватися? Хіба ви не жили з ним поруч стільки років?
Ми з вами теж, ходимо роками та десятиліттями до храму, але не хочемо визнати в своєму житті можливість чудес Божих. Ми швидше списуємо все на обставини, на людей, ще на щось. Або були хворі та вилікувались, списуючи це на чудодійні ліки чи кращих лікарів. Або знайшли добру роботу тому, що неймовірно розумні та талановиті. Таких прикладів можна навести безліч. Замість того, щоб побачити руку Божу в нашому житті, ми хочемо знайти більш приземлені причини, прості та нехитрі, які легко можна буде пояснити навіть безбожнику. Але ж на те ми і християни, щоб бачити там де потрібно Божу десницю та Промисел, яким Господь турбується про нас кожного дня. Нам простіше забути про Бога, забути помолитися, попостити в середу та п’ятницю, чи щен щсоьб важливе забули.
Але Господь про нас не забув, і все одно дозволяє нам виправитися та хоча б одним днем покаятися та зробити хоч якийсь добрий вчинок. Дякую вам за увагу.
Нехай Господь благословить усіх нас і дозволить нам дожити до наступного богослужіння, щоб ми з натхненням приходили до святої Літургії, до Сповіді та Причастя, прагнучи цього більше, ніж прагнемо щось інше. Слава Ісусу Христу!