Вихідною точкою дослідження дисципліни “Пастирського богослів’я” в наш час є (чи принаймні повинна стати) теза про те, що пастирство неминуче змінюється відповідно до умов часу. І хоча зміст християнської православної пастирології та її мета залишаються дві тиcячі років незмінними, змінюється сама форма такого служіння та зовніші умови, в яких змушений вести своє служіння священик .
Немає сумніву, що особливості служіння священика в різні періоди церковної історії могли суттєво відрізнятися між собою. Те, що являв собою образ служителя древньої церкви доволі сильно контрастує з типом служителя часів пізнього середньовіччя, а священик часів хрущовських гонінь суттєво відрізняється від нинішніх ієреїв, які пишуть пости в соціальних мережах і віщають на весь світ стріми власних богослужінь.
Отже, наше завдання сьогодні – «відчуваючи дух часу, очікувати Того, Хто понад часом» (св.Ігнатій Богоносець), намагаючись максимально повно використати його умови, виходячи з фундаментальних завдань свого служіння та запитів, ввіреної нам пастви. І саме про це я б хотів коротко сказати. Наша ціль – спасіння своєї душі та допомога в спасінні доручених нам душ мирян із уваги на те, що Євангеліє має дві тисячі років, а в нас на календарі вже XXI століття.
Як відомо, трьома основними видами служіння священика є:
1) Священнослужіння – звершення Святих Таїнств, обрядів і інших молитовних дійств. Це та основа, на якій побудоване духовне життя віруючої людини. Православні люди стверджують, що не можна мати здорову душу, а відповідно й спастися у вічності, якщо ця душа не буде освячена молитвою Церкви та просвічена благодаттю Пресвятого Духа Божого.
2) Проповідь Євангелія. Ведення активної внутрішньої та зовнішньої місії. Священик повинен вести проповідь Євангелія серед пастви, всіляко зміцнюючи та утверджуючи її. Уже Існуючих членів Церкви священик має навчати нових для них істин віри, розкриваючи їх зміст відповідно вчення Церкви. Також кожен священик має вести й «зовнішню місію», з допомогою проповіді та доречної місійної діяльності приводити нових людей до Церкви, навертати, напоумлювати та навчати. Священик який не проповідує, не зацікавлений в проповіді або робить це формально – зловживає своїм саном і чинить великий гріх. Згідно логіки церкви, проповідь є не доповненням, не одним із необовязкових додатків на службах, але одним із ключових моментів Божественної літургії та й усіх інших богослужінь. Це є також своєрідна молитва, і навіть – «мале таїнство». Детальніше про це поговоримо іншим разом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи може священик забороняти людині св. Причастя?
3) Одним із основинх завдань православного священика нині є душпастирство. Душпастирство – це духовне керівництво ввіреної йому пастви. Не випадково в християнській традиції священик називається отцем (що так бісить неправославних), бо впродовж усього життя людини, від самого її народження, а навіть від часу причащання ще вагітної матері, і до останнього напуття смертельно хворої людини св.Дарами та її проводами вічну путь, він не перестає опікуватися нею. А ще за життя та при доброму здоров’Ї людей, справжній душпастир є наче ще одним членом родини, воістину батьком, добрим порадником і товаришем. Він допомагає людям у житті, підкріпляючи у час випробувань, даючи цінні поради стосовно духовного, внутрішнього життя. Окрім того, священик, як знавець людських душ, має орієнтуватися хоча б на початковому рівні в можливих духовних і психічних проблемах людей та знати конкретні способи їх вирішення.
Особливість життя Церкви в XXІ є та, що Церква нині має фактично повну свободу, а в людей змінилися життєві пріоритети. У більшості випадків, люди при бажанні живуть добре, мають одяг, їжу, роботу та родину. Більшість людей нині грамотні, читають книги, закінчили не тільки школу, але й хоча б один ВНЗ. Ще вони мають гроші на розваги й із величезним задоволенням їх на це витрачають. Наші сучасники люблять подорожувати, й за життя хоча б декілька разів відвідали інші країни. Із зростом якості життя, у людей з’являються зовсім інші до соціуму, до церкви, до священиків і, безперечно, до власного внутрішнього життя. Доказом цього є бум на послуги різноманітного роду шаманів, гадалок, ворожок, східні релігії, послуги психологів, психотерапевтів, коучів та мотиваційних лідерів. Людей більше не задовольняє «всього лиш» фізичне життя. І вони, в силу певних обставин, приходять до очевидного висновку, що «там щось є…».
На певному етапі життя, майже в кожного виникають внутрішні проблеми, певні духовні запити та пошуки. Чимало людей приходить до Бога, переживши цілу низку власних духовних чи життєвих трагедій, маючи значний гріховних досвід, від якого залишилися рани та шрами, що досі кровоточать. Обов’язок священика сьогодні бути для них провідником, учителем, лікарем і добрим, турботливим батьком, який допоможе людині отримати омріяне полегшення в муках. Людина приходить до священика не за моралізаторством. Вона хоче реальної допомоги. І, здається, має на це повне право.
Більшість священиків сьогодні, на жаль, не приділяють цьому пункту належної уваги, зазвичай обмежуючись короткою розмовою з людиною під час приватної Сповіді. Це все сучасне «душпастирство». Окрім цього, сьогодні також має місце надзвичайно велика помилка, якої припускаються чимало духовних отців. Помилка ця полягає в тому, що священики мають сумнівну звичку, здобуту довгими роками навчання в семінаріях і академіях, всі проблеми переводити в духовне русло. І часто, на практиці, з якою б проблемою людина не звернулася, священик відповідає завченою мантрою – «Молися, постися й читай «Голос Православ’я». Друзі, людина сама чудово знає, що їй потрібно більше молитися, поститися та щось читати і вичитувати. І якщо це все, що ви можете їй сказати, їй не потрібен такий священик. Провідник має вести людину шляхом, який вже багато разів проходив в теорії і на практиці.
Молитва та релігійні ритуали – це все безумовно чудові речі, але треба бути чесними – вирішення багатьох наших проблем лежить у цілком іншій площині. І якщо ти справді любиш людину, й хочеш їй допомогти, ти не будеш мучити її новими квестами та ребусами, видуманими щойно тобою ж, спеціально для неї. Для лікування духовних хвороб, врешті, як і фізичних, уже давно існують конкретні ліки. І якщо священик не знає, що порадити людині, яка йде на війну, втратила рідного чи подружній парі, яка стоїть на межі розлучення, або ж людині, яка хоче накласти на себе руки, чи просто переживає сильну депресію й зневіру, він не вагаючись повинен делегувати свої повноваження спеціалісту. Хто конкретно цей спеціаліст – інше питання. Однак, це нормально й правильно. Із життя святих ми знаємо, що святі отці, подвижники часто наказували своїм гостям-паломникам, що їм немає потреби робити такі далекі подорожі в той час, коли поруч них є прекерасний і богосний отець, який ними ж зневажений. «Не треба йти пів світу – коли свій святий під боком».
Навіть рак успішно лікується на ранніх стадіях, однак, на пізніх – цей самий діагноз звучить уже як смертельний вирок. Те саме можна сказати з душевним і духовним станом людини. Якщо священик не має готових відповідей, і не готується допомагати, він просто затягує час, якого в людей в багатьох складних душевних станах просто немає. Я вже не говорю,що зневіра (слов.униніє) – це параліч душі. Людина в такому стані не здатна ні на яку молитву, і змушувати її читати акафісти – це свідомо знущатися над нею. Підкремлю, що я не забираю всієї поваги до акафістів і інших молитовних чинів. (Все таки, я сам священик, і постійно молюся й читаю акафісти).
Існує два шляхи допомоги людям. Перший, класичний,святоотцівський. Святі отці залишили нам неймовірний скарб – свої писання, які стали справжньою скарбницею духовної мудрості. Залишина ними аскетика, – наука духовного вдосконалення, не є лише власністю монахів. Це вчення про людину та кращі способи для її спасіння. Святі отці – чудові психологи, які знають таємниці людської душі. І найбільш чудова річ тут у тому, що надзвичайно багато цих писань збереглися до нашого часу, є перекладеними на зрозумілі нам мови, і навіть уже надруковані й вільно продаються. Нам не треба буде, як колись, їхати до Венеції за «Добротолюбієм», чи плисти на Афон, щоб потримати в руках рукописи старців-афонітів. Все це є у відкритому доступі в Інтернеті, А якщо хто любить паперові книжки, то Київський Патріархат ще десять років тому (10!!!) видав це саме це «Добротолюбіє» українською мовою. І не тільки його. Однак, наша біда навіть не в тому, що ми не маємо де взяти – ми навіть коли й взяли, то не читаємо. Красиві книги припадають пилюкою багато років, зі склеєними ще з типографії сторінками. Чимало священиків придбали собі ці чудові фоліанти, які стали окрасою помешкання, але на нажаль, читати їх, тим більше – ретельно студіювати, чимало ієреїв не мають ні часу, ні бажання. Готові відповіді вже є – бери і користуйся! Але, навіщо? Нехай люди моляться, постять і причащаються… І більше жертвують…
Якщо вам сподобався текст, ви можете постваити лайк і поширити друзям. [fb_button]
Інший спосіб допомоги людям – це хоча б на елементарному рівні використовуючи досягнення психології. Насправді, там нічого антихристиянського немає, а сама наука, як і всі інші науки – відкрита людям Богом так само, як богослів’я/ Наприклад, до священика прийшла людина, яка призналася в перелюбі й просить допомоги. Що робить особливо буйний священик? Він забороняє людині причастя, нагадує про канони і 20 років відлучення. Ще інші намагаються «вичитувати» таку людину й виганяти з неї бісів блуду. В обох прикладах результат очевидний – людина не вирішить проблеми, але й до церкви ходити перестане. Подружня зрада чи просто блуд пов’язані з бісом блуду лише незначний період життя людини. Ви можете в це не вірити, але люди шукають коханців не лише для сексу. У багатьох випадках те, що ми називаємо «блудодіянням» є наслідком проблем у стосунках, не бажанням або не вмінням чоловіка та дружини задовольняти базові потреби один одного. Їх треба з’ясувати та вирішити. Звісно, існують і реальні випадки блуду заради блуду, однак явні грішники не відчувають при цьому жодних проблем, і за допомогою священика, зазвичай, не звертаються.
Так само, до речі, й гріх «малакії» – онанізму. У переконливій більшості випадків, якщо це не вік підліткової гіперсексуальності чи інших «кризових» періодів, ми маємо справу не з статевою, апсихологічною проблемою. Як свідчить сучасна наука, мастурбація є найпростішим способом зняти внутрішню психологічну напругу, нервозність і невпевненість, тощо. Зніміть її нервозність – й людина перестане рукоблудити. Коли священик не знає, не розуміє чи не приймає цих очевидних для лікарів і психологів речей, він ніколи не зможе по-справжньому комусь допомогти. Звісно, шукати загублену річ зручніше всього біля ліхтаря. Однак, наша ціль не процес, а результат. Для експериментів у нас надто мало часу.
Бути священиком не просто. Але й ніхто ніколи не говорив, що буде просто. Кожна людина повинна вдосколюватися в своїй професії. І навіть якщо священство це не професія, але покликання, наше завдання не просто сказати своє «так» Богу, але й віддати все життя цій справі, будучи здоровим, цілісним і ефективним знаряддям в Його руках. Наскільки ти добре робиш свою роботу? Якщо можеш щось змінити, а не змінюєш – це не твоє. Не треба себе обманювати.
Я чудово розумію радість священиків, які на порожньому місці, в часи немовірної економічної та моральної кризи, зуміли звести величну святиню, яка стала окрасою міста чи села. Я ражений пастирями, які зводять чудові клумби біля храму, а самі храми прикрашають неймовірними мистецькими іконами. Я захоплююсь отцями, які з випадкових людей, не знаючи нотної грамоти, зробили прекрасний церковних хор, що за короткий час прославився на весь район. Мене не перестають вражати на перший погляд дружні парафії, де діточки прислуговують у вівтарі, всі знають один одного, всі переживають та посміхаються до всіх, а найперше – до свого духовного отця.
Все ж, Церква – це місце де ми не тільки будуємо, не тільки співаємо, вирощуємо квіти, п’ємо чай і їздимо в паломництва. Церква – це місце, де ми можемо загоїти свої кровоточиві рани на душах, під опікою та керівництвом турботливого батька та лікаря – свого духівника. І, на жаль, уже давно не є таємницею, що за такими милими пасторальними та ідилічними картинами, часто можуть стояти справжні пекло в душах людей, лицемірство, заздрість, чвари, ненависть і ще сто тисяч замаскованих пристрастей. А хто винен? Отець-настоятель. Подумаймо про це й помолімося.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.