Христос вчив: “Возлюби ГосподаБога Твоєго всім сердцем твоїм, і всею душею твоєю, і всею мисліютвоєю. Возлюби ближняго твоєго, як сам себе”. (Мт. 22, 37; 39).Як ці слова слід трактувати? Як правильно любити Бога і хтонасправді є наші ближні? Чи слід вважати ближніми всіх людей на землі?
Дуже часто критики християнства приводять якісь, начебто поважні аргументи, стверджуючи, що наша віра – це сукупність чи компіляція давно відомих древніх вірувань, і є всього лиш витвором людських рук. Вони також стверджують, що в християнстві немає нічого принципово оригінального, оскільки те все, що зберігається нині в Церкві, частково можна знайти навіть у старих язичницьких віруваннях. Ще вони кажуть, що моральне вчення християнства ґрунтується на моральному вченні древніх доктрин, і відрізняється від нього лише кількісно, а не якісно.
Спростувати ці закиди дуже легко, якщо будемо говорити не про зовнішню оболонку нашої віри, чи про те, в які обряди ми її одягаємо, а про принципові, фундаментальні речі. Дотримуючись логіки наших недоброзичливців, зовсім просто можна говорити, що оскільки всі книги схожі між собою зовнішнім виглядом, то й всі вони розповідають про одне й те саме. Звичайно, це не так. Книга від книги відрізняється не зовнішнім виглядом, але своїм змістом. За такою ж аналогією слід розуміти схожість релігій та навіть окремих християнських Церков поміж собою. Головне не те, як виглядають їхні храми та богослужіння, але, як та в що вони вірять, за якими цінностями та принципами живуть, які ідеали культивують.
Християнство в першу чергу унікальне тим, що воно є релігією Любові. За всю історію людства, ніхто окрім Спасителя не розповідав людям про Любов у всій її невичерпній глибині та необмежній повноті. Зазвичай, релігії вчать любити своїх рідних та родичів, друзів та знайомих. Нерідко, вершиною морального вчення багатьох віровчень є вказівка на те, щоб віддавати людині таку саму шкоду, яку вона їм принесла, тобто, чинити по людській правді та справедливості. В цьому сенсі старозавітна Заповідь «Око за око, а зуб за зуб» була вершиною моральності та благочестя. У той час, коли по всій землі існував принцип кровної помсти, заповідь про те, що ворога слід карати адекватно його провині, вважалась чимось неймовірним. Це була нечувана вершина доброти та милосердя. Нікому й на думку не могло прийти, що ворогів належить прощати, забувати всі їх недоліки та провини.
Але життя та подвиг Спасителя нашого Ісуса Христа багато перевершили собою всі існуючі до цього земні закони милосердя та справедливості. Так, на одній із останніх своїх зустрічей з учням Він заповів робити щось, узагалі неймовірне: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ін.13:34). Мине зовсім небагато часу, коли апостоли вповні зможуть переконатися у величі тієї Любові, якою Він їх розлюбив. Бо полюбив Він усіх нас не словами, але до смерті хресної.(До филип’ян 2:8)
«Нова Заповідь» Спасителя навчала любити не тільки своїх друзів, але й ворогів. Але не тільки любити словами, але реальними справами являти свою Любов світу та ближнім.
У грецькому оригіналі Нового Завіту є кілька слів, які на українську перекладають одним словом – «любов». Описуючи Свою Любов до людей, Христос вживає особливе слово – «агапае» чи за іншою транскрипцією «агапе». Під цим словом-терміном розуміється жертовна любов, яка передбачає самопожертву Бога чи людини заради ближнього. Власне, такої «агапічної» любові людство до Христа та Голгофи не знало та не могло знати. Історія знає, як одні люди убивали інших чи навіть самі себе заради богів. Але такого, щоб Сам Бог захотів померти заради людини ніколи не було та не буде.
Про те, хто є нашим ближнім Христос розповідає в притчі про доброго Самарянина (Лк. 10:29-37). Опускаючи її детальну екзегезу, зауважимо лише найголовніше. Цією притчею Христос намагався донести до нас думку, що нашим ближнім є будь-яка людина, незалежно від жодних зовнішніх обставин – в тому числі вікових, релігійних чи національних. Наш ближній – це будь-хто, хто потребує нашої допомоги та сердечної участі.
Наслідуючи Христа в Його Любові, людина тим самим наближується до Бога, очищається та уподібнюється Йому. Сам Бог називає себе Любов’ю. (1Ін.4:8). А святий Григорій Богослов пише, що така назва благоприємна Богу більше за всяке інше ймення.
Любов – це мотив усіх християнських вчинків. Немає жодної, по-справжньому доброї справи, яка б не мала свого коріння в Христовій Любові. Так само немає та не може бути жодного злої справи чи навіть гріховної думки, яка б не була її позбавлена. Відтак, від того, чи зуміємо ми стяжати Любов Христову чи ні, буде залежати стан нашого серця, наша поведінка, а зрештою й доля земна та в Вічності.
Розмірковуючи про любов до Бога, слід, напевне, згадати про три ймовірні стани людського серця. У першому випадку людина щодо Бога займає позицію раба. Незалежно від того, як ззовні виражається її віра, скільки зусиль вона прикладає прагнучи досягнути праведності, єдиним стимулом у неї є страх пекла – справедливого покарання за гріхи. Така любов малоцінна, бо в ній немає добра.
Другий вид людських стосунків із Богом – це т.зв.стан наймита. Відомо, що наймит шукає роботи не тому, що йому важливі добрі стосунки з господарем, а тому, що прагне заробітку. Так само чинять люди, які ведуть релігійне життя заради користі. На відміну від тих, що бояться пекла, ці працюють винятково заради нагороди – Царства Небесного. І хоча в бажанні людини отримати Царство Небесне, здавалося б, немає нічого поганого, в цьому конкретному випадку людиною керує не справжня побожність та Любов до Бога, а звичайний егоїзм і дух формалізму. А це, очевидно, не тільки не корисно, але й відверто шкідливо.
Усім нам слід прагнути таких стосунків із Богом, при яких ми будемо служити Йому не через страх, і не через користь або егоїзм. Третій, ймовірний життєвий шлях – синівський. У ньому християнин розуміє себе не рабом і не наймитом. Він – син Небесного Отця, котрий хоч добре знає і про пекло, і про рай, все ж, уникає гріха чи прагне святості через зовсім інші мотиви. Він боїться розчарувати Бога, боїться зробити Йому боляче тим, що робить боляче собі. Тому, любити Бога всім серцем, всією душею та всім розумінням у цьому контексті означає ні на мить не забувати про Його участь у нашому житті, а відповідно, й потребу вести себе гідно цього знання.
Христос – Бог Любов. Християнство – це релігія любові. Любов – це причина та рушій існування Всесвіту та всього людства в ньому. Без любові гине все живе, втрачає свою вагу та сенс (1 Кор.13). Тому, мета життя всякого християнина – це в єдності та співпраці з Христом, повернути гріховному світу втрачену гріхами Віру, Надію та Любов, серед яких Любов – найбільша.(1 Кор.13:13)
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.