Сьогодні в апостольському читанні святий Павло, звертаючись до членів Коринфської общини, а разом із цим до всіх нас, сказав дуже важливі слова. Такі слова, які повинні стати нашим християнським життєвим девізом. Він каже: Той, хто стоїть – стережись, щоб не впав!
Дуже часто ми маємо про себе вищу думку, ніж це відповідає реаліям. Багато більшу, ніж вона мала б насправді бути. Ми собі думаємо, що ми значно кращі за всіх інших людей зі свого оточення. Ми сміливо можемо перелічити таланти, якими ми перевершуємо інших. Ми точно знаємо, що ми красивіші, розумніші, краще співаємо, краще розуміємо службу, ревніше молимося, частіше ходимо на службу, ніколи не запізнюємося. А хіба цей список можна закінчити? Ні, звичайно. Існує безліч речей, як ми собі думаємо, в яких ми перевищуємо інших.Але апостол Павло знає, що ця думка гріховна! Він знає нашу людську природу тому й нагадує нам сьогодні: той, хто стоїть нехай стережеться того, щоб не впасти!
Історія Церкви, тобто, історія нашого з вами спасіння, сповненна безлічі прикладів того, коли люди, які багато чого досягнули в власному духовному розвитку, врешті загодилися своїм станом, піддалися на цю спокусу (прелєсть) і впали нижче, ніж вони були ще перед початком подвигів.
Одним із найбільш яскравих прикладів цього є приклад Юди Іскаріота – апостола Христового. Його було вибрано одним із усього 12 людей у всесвіті, за всю історію існування землі та всіх небесних галактик, яким повезло стати безпосереднім учнем самого Бога! Яка це велика честь! Яке це величезне щастя людини бути послідовним і соратником Господа! Юда був із Христом трохи більше, як три роки, за винятком закінчення Таємної вечері, коли він покинув усіх і пішов зраджувати свого Учителя. Він мав усе те, що мали й інші апостоли. Юда нічим не був обділеним. Але з такої височини, яку ми собі навіть не можемо збагнути, впав нижче за найбільшого грішника, який будь-коли жив на землі! Не випадково, Господь викриваючи його гріх називав уже не Юдою, а прямо самим сатаною, а Іоан свідчить, що після Причастя в Юду явно ввійшов сатана (Ін.13:27,30).
Людина, яка мала всі можливості не лише самій спастися, але й інших приводити до Христа, зробила щось протилежне: сама не пішла та й інших до Бога не направила.
Зрештою, життя та смерть Юди, у минулому апостола Христового, це для також приклад. Приклад того, якими ми не повинні бути! Стерегтися гордині, марнославства, всякої високої думки про себе, бо той хто хоче бути першим, мусить стати спочатку останнім! Останнім на землі, щоб першим на Небесах!
Коли людина помирає, або відчуває свій близький кінець, то промовляючи останні свої слова, хоче сказати найважливіше. Вона не говорить про погоду за вікном, про курси валют, про всі ті речі, які не мають ніякого значення, а вже завтра тим більше будуть нічого не варті. Так само повівся й Спаситель наш Ісус Христос, коли покидав нашу землю фізично. Він знав, що вже незабаром, буквально за декілька годин прийдуть вояки з Юдою та візьмуть Його під варту та поведуть на страту після ганебного й цинічного суду. Тому Він розуміючи важливість часу сказав найголовніше. Але не тільки сказав, а ще й показав. Він узяв рушник, підперезався ним, узяв воду та вмив ноги своїм учням.
Що зробив Спаситель? Він показав усім найважливіше з усього Свого Вчення. Можливо раніше вони не все розуміли висловлене словами, не всі притчі та пророцтва їм були одразу зрозумілі. Іноді вони прямо приходили до Спасителя кажучи: ти говориш нам притчами, поясни що маєш на увазі. А з іншого боку був такий момент, коли вони звертали на це увагу так: раніше ти говорив до нас притчами, а тепер говориш просто. Це сталося, насправді, не тому, що Він дійсно почав говорити якось по-іншому. Просто, самі апостоли почали більше розуміти.
Господь знає те, що наші сили надзвичайно обмежені та слабкі. А найперше, в нас живе гординя. Врешті, треба сказати, що це той гріх, який призвів до всіх інших гріхів на землі, бо першим загордився сатана, диявол. Пам’ятаєте цю історію? Був створений Богом Денниця – бездоганний ангел, який був настільки прикрашений досконалостями, що якось вирішив теж назвати себе богом! Він виступив бунтом проти свого Творця, але за це був скинутий у пекельні безодні, де нині перебуває разом із іншими падкими ангелами, чи як ми їх нині називаємо – бісами! Сьогодні вони мають іншу роль – заважають нашому спасінню.
Отже, перший гріх, який був сотворений у всесвіті – це гріх гордині. Він був першим, але, на превеликий жаль, не останнім. Його можна порівняти із зерниною, з якої потім виростають усі інші гріхи, які лише може зробити людина. Подивіться, що всі наші гріхи, які ми робимо щоденно, зумовлені одним гріхом – любов’ю до себе та гординею, яка від цього народжується. Звичайно, любити себе ми повинні, бо ми й створені на образ і подобу Господню, а це означає, що в кожному з нас є частинка Бога! Але одна справа розуміти свої потенційні можливості та пам’ятати про власне богосинівство. Але зовсім інша справа бачити свої гріхи та знати, що ми нічого доброго за життя не зробили.
У неділю ми з вами вшановували пам’ять святого та преподобного отця Сисоя Великого. Взагалі, в Церкві дуже мало людей, яких би називали «Великими» за життя. Коли він помирав, до його келії прийшли інші ченці, які мали провести його в останню дорогу. Вони бачили, що він лежав начебто без свідомості, але з кимось говорив. Коли він завершив розмову монахи його запитали: – Отче святий! Із ким ми розмовляв? Він каже: – Бачив я ангелів небесних, які прийшли по мою душу. – А що ти їм казав? – Я попросив, щоб залишили мені ще хоча б кілька хвилин для покаяння! – Здивована братія не може стриматися: – Отче святий! Хіба тобі ще є потреба каятися? На що святий Сисой відповідає: – Повірте браття, куди буде вкинутий сатана, туди й мене кинуть! Не знаю чи поклав я хоч початок покаянню!
Ми з вами якомога частіше повинні взирати на такі приклади. Святий Сисой говорив ці слова не тому, що лукавив чи принижував себе. А тому, що дійсно відчував усі свої недоліки та гріхи. Саме це зробило його святим і великим! Якби він думав про себе, що він точно святий і великий, то ніколи б не дійшов до тієї ступені, до якої від у дійсності дійшов. Чим ближче людина підходить до Бога, тим меншою вона себе відчуває. Меншою – тобто недостойною та грішною. Але чим далі вона від Бога, тим вона навпаки – тим сильніше відчуває себе рівною Богу, тим простіше їй стає протиставити свою волю – волі Божій. Гордій та самолюбивій людині байдуже, що Господь приготував для неї кращий шлях. Тим не менше, Господь буде завжди думати, як облаштувати життєві обставини людини так, щоб їй було краще.
Сьогоднішня історія з Євангелії надзвичайно цікава й доповнює собою нашу попередню розмову. У ній описано, як одного разу, незадовго до ключових подій Євангельської історії, Христос пророче прощаючись із Апостолами каже, що вже скоро належить Сину Людському постраждати. У відповідь на це апостол Петро каже: Господи, якщо ти зможеш таке, то зроби, щоб Ти не страждав! Нехай ми будемо стобою жити й надалі тут! У відповідь на такі слова Господь викриває помилкову Петра говорячи: відійди від мене, сатано! Не знаєш, що ти говориш.
Христос сказав так тому, що ці слова належать не Петрові. Через Петра в той час говорив диявол, який внушив йому думку, що на землі – краще ніж на Небі! Але ж не може бути на землі краще, як на Небі! Небеса – місце абсолютною, найповнішої присутності Божої. Натомість наша земля – це місце де лунає плач і скрегіт зубів уже зараз! Нам не потрібно чекати смерті, щоб побачити, як будуть колись у пеклі страждати грішники! Зрештою, нам навіть не потрібно для прикладу інших людей. Кожен із нас у той чи інший момент свого життя страждає та мучиться. Наша душа не має спокою через пристрасті та гріхи. Спочатку ми мучимо самі себе, страждаємо від власних гріхів, а потім мучимо та робимо так, щоб страждали інші люди довкола нас. Один святий на імя Адріан казав, що справжнього щастя на землі немає та бути не може. Те, що ми собі приймаємо за щастя – це лише подих вітру. Трохи подує – та й нема нічого.
Тому, дорогі браття та сестри, коли ми розважаємо про ці важливі слова Святого Писання, то намагаймося прилаштовувати їх до свого власного сердечного стану. Чому б нам не повторювати частіше, слідом за святим Сисоєм Великим: – Туди, де кинуть сатану, кинуть і мене!
Пригадаймо, як на хресті говорив розбійник, розіп’ятий по праву руку від Спасителя: Помяни мене Господи, коли прийдеш у Царство Своє! Помяни мене, Боже, бо я добре знаю, що страждаю справедливо за свої провини. А Ти – невинний праведник, який страждає та мучиться тільки тому, що інші люби тебе не приймають і не люблять. Христос пішов на Голгофу добровільно, але причиною цього стало те, що Його люди не прийняли. НІ релігійні діячі, яким Він явно заражав, як конкурент, ні прості люди, які хотіли не Небесного, а земного царя, який визволить їх від Римського поневолення. Христос прийшов, але виявився нікому не потрібним.
Це дуже символічна та духовно правильна історія. За Христом йшло всього лиш декілька жінок. Апостоли, міцні, здорові чоловіками, які все життя виконували важку фізичну роботу, полякалися та повтікали. Єдиний, хто був із апостолів – наймолодший із усіх, майже юнак – Іоан Богослов. Очевидно, на нього ніхто не звертав уваги, бо ніхто його всерйоз не сприймав за послідовника Ісуса. Він міг йти собі спокійно, нічого не боячись.
Гордість – це те, що нас губить. Це той гріх, який засіває ниву всіх інших наших гріхів. Більше смирятися, каятися перед Богом, щоб Він розм’якшив наше серце. Щоб наше серце знову стало сприятливим до дії Божої благодаті Щоб гордість більше ніколи не була нашим супутником по життю, бо саме через неї впав додолу не тільки сатана, але й упало все людство. Але через любов і смирення можна повернути нам райські оселі.
Дякую всім за увагу. Дякую всім за те, що знайшли сьогодні помолитися разом із нами. Сьогодні о 18:00 у нашому храмі буде відправлятися вечірнє богослужіння, а зараз ми відслужимо заупокійну літію за наших померлих друзів і родичів. Слава Ісусу Христу!