18 неділя. Про любов до ворогів

Проповідь на 18-ту неділю по П’ятидесятниці, виголошена в Свято-Воскресенському соборі м.Тернополя протоієреєм Євгеном Заплетнюком. 12 жовтня 2014 року.

Вітаю вас, дорогі браття та сестри, з цим недільним днем.

Сьогодні Євангельське читання нагадувало нам основу ціль християнського життя та про той основний стан серця, який ми повинні осягнути, здобути, живучи на землі.

Чим християнин відрізняється від нехристиянина? Очевидно тим, що в християнина є любов. Принаймні, так повинно бути в кожного з нас. Тому, нинішнє Євангеліє, по великому рахунку, є своєрідною квінтесенцією всієї євангельської науки. У ньому Господь вчить нас любити свого ближнього так, як ми любимо самих себе.

Христос не випадково нагадує нам про те, що дуже багато людей роблять добро лише своїм близьким. Тим, кого вони вважають своїми друзями, родичами, чи добрими знайомими. В такому випадку в людей нема жодної заслуги перед Богом. Чому? Тому, що вони роблять те, що є природнім, зберігається у свідомості людини від самого народження, і головне – цілком відповідає здоровому глузду. Сьогодні ти допоміг мені, а завтра я допоможу тобі.

Але бачимо, що Христос, Який заснував заради нас Свою Церкву, показує нам значно вищий ідеал. Такий ідеал, якого не було ніколи за всю історію землі, та й навряд чи буде в майбутньому.
Поміркуймо, як ми ставимося до тих людей, які нас ображають? Коли нас хтось образить, то ми намагаємося відімстити йому. Ми хочемо провчити його так, щоб він ніколи більше не зазіхав на нашу свободу, нашу думку, життя чи будь-що. Ми хочемо покарати свого кривдника. Здається, це нормально. Принаймні, своїм розумом та тілом ми розуміємо, що всіх, хто провинився перед нами потрібно карати тим чи іншим способом.

Але Господь Бог, Який створив цей світ, та дав цьому світу належні закони існування, Який створив людину, та вказав їй основні принципи її життя, показує нам сьогодні, що мститися ворогам – неправильно.

Ще в Старому Завіті Господь навчає, що має діяти принцип: «око за око, а зуб за зуб». Сьогодні нам це здається жорстокістю та неймовірним жахом, навіть коли ми просто думаємо про це. Але коли ми станемо чесно перед Богом, то треба визнати, що дуже часто у тієї людини, що перед нами провинилася, ми самі хочемо замість одного ока вибрати два, а замість одного зуба хочемо вирвати десять. Нам давно не цікаво прощати інших. Ми хочемо помсти, яка паразитом живе в нашому тілі дуже й дуже довго.

Часом буває так, що люди роками тримають злобу на ближніх, і вже навіть забули те, що ж стало причиною суперечки або сварки. Але злоба в серці ще більше з кожним днем зростає, носиться та передається. Буває так, що посварилися між собою батьки, то й вже діти мусять між собою гніватися, бо ця злоба та гріх передався їм у спадок. І тому Господь нам так часто нагадує в Євангелії, що ми, християни, такими бути не повинні. Він дав нам Заповіді, якими роз’яснив, що Старозавітні Заповіді були дані тим, хто був ще на найпершому щаблі свого духового розвитку. Тому, їх і було навчено, що: «око за око, а зуб за зуб», тоюто не мстити, не карати людину більше, ніж вона заслужила.

Це було важливо для того народу навіть для того, щоб фізично вижити серед язичників. Їх, як пригадуєте, було мало, вони були слабкі, не мали потужного війська щоб захистити себе. Отже, для того, щоб хоча б якось зберегти народ від самознищення, Господь дарував йому таку Заповідь. Але дня нас, християн, цю заповідь було скасовано. Творець не скасував її зовсім, але вдосконалив. Тепер ми маємо вже нову Заповідь. Хто бачив на іконах, дуже часто зображається Христос, Який сидить на троні , тримаючи в руках Євангеліє. І там на сторінках книги написані Його слова: «Заповідь нову даю вам, щоб любили один одного, як і Я полюбив вас».

У чому ж новизна цієї заповіді?

Одного разу на богословській конференції, ще за часів Радянського Союзу, зустрілися вчені-теологи з різних країн світу. І ось, один богослов іншому каже: – Добре вам. У вас цікаво вивчати різні релігійні рухи – у вас сотні церков, а у нас лише одна російська церква. На що той йому відповідає: – Та де там! У нас не сотні, у нас тисячі церков!

Тепер уже й в нас так само з’явилося безліч релігійних рухів та організацій. Вони на перший погляд, начебто всі однакові, проповідують одне й те саме, мають ту саму Біблію, збираються щонеділі до своїх храмів, щось собі моляться та про щось співають. І якщо цілком стороння людина не задумується про глибинний сенс тих віровчень і всього того, що там відбувається, то їй, очевидно, немає великої різниці в який саме храм йти. Особливо сучасним людям, які по своїй натурі пасивні та ліниві. Якщо буде під хатою якийсь храм вони підуть туди, бо їй цілком байдуже, що це за «церква» та що там проповідують. Але ж не всі вони однакові. Деякі з них можуть бути навіть небезпечні!

Тому, Господь нині пояснює, що новизна цієї Заповіді в тому, що людині потрібно полюбити не тільки своїх ближніх, тих з якими вона пов’язана родинними, професійними чи будь-якими іншими зв’язками. Відколи в цей світ прийшов Христос, і приніс у нього Свою, нову науку, людям потрібно любити навіть ворогів!

Існують не сотні, а тисячі релігій. І ось, за всю історію існування всесвіту, ніколи раніше було такого вчення, яке б ставило своїм ідеалом безумовне прощення ворогів.

Як каже Господь: любіть ворогів так, як і Я полюбив вас. А як Господь полюбив нас? Він помер заради нас на хресті. І хоча б він міг жити ще багато років, бо був молодою людиною, мав близько тридцяти трьох років, і Його активне повноцінне життя лише розпочиналося. Але Він пожертвував ним, заради того, щоб кожен із нас, тут присутніх у цьому храмі, не помер, а мав життя вічне.

Отже, новизна заповіді Христової про любов полягає в тому, що ми повинні любити навіть ворогів. Сьогодні наша держава переживає особливий момент своєї історії. Ми відчуваємо зовнішню агресію, йде повномасштабна війна. І кожен із нас неминуче думає про те, як нам ставитися до тих чи інших політичних персонажів, чи взагалі, як нам ставитися до того народу, що на нас напав.

А відповідь тут може бути тільки одна. Нам усіх їх треба прощати та за них молитися. Тому, що саме таким способом випробовується наша віра. В іншому місці Святого Писання Господь каже не турбуйтесь даремно. На вашій голові кожна волосина порахована, та не впади з голови без волі Отця Небесного. Тому, всі ті обставини, які ми нині зустрічаємо, трагічні, жорстокі, незрозумілі, з якими ми не можемо внутрішньо погодитися, ми повинні сприйняти як особливе випробування нашої віри.

Якщо хочеш запитати іншу людину чи вона християнин, то запитуй наскільки, як сильно вона любить свого ближнього. Якщо ми хочемо переконатися в тому, чи дійсно, ті люди, що хваляться сьогодні правдивою, канонічною, благодатною церквою, мають саме таку церкву, то для цього є лише один критерій, щоб перевірити.

Для цього варто подивитися на Донбас і Крим. Чому вони сьогодні воюють з нами? Чому вони вбивають українців? Де їхня віра? Де їх розуміння Христа? Хіба цього вчив Спаситель?

Христос прийшов щоб спасти, а не щоб карати. Пригадуєте епізод, коли після зради Юдою Христа, вояки прийшли до Нього, щоб узяти під варту. Стурбований тим, що відбувається Петро схопив меча в одного з вояків та відтяв йому вухо (Ін.18:10). На це Господь відповів: «Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти леґіонів Анголів?» (Мф.26:53).

Христос віддав Петрові його меч, нагадуючи, що хто з мечем прийде, від меча й загине, а також повернув воїну його вухо, бо змилосердився над ним. А далі від добровільно пішов під варту, як це належало зробити для спасіння людського роду. Не забувайте, що Спаситель приймає свої страждання добровільно.
Для того, щоб простити, потрібно розуміти. А розуміти інших людей неймовірно складно, але ми повинні це робити тому, що від того, наскільки ми вміємо розуміти інших людей, буде залежати те, наскільки ми будемо здатні розуміти самі себе.

У науці психології для вивчення стану людини використовують спеціальні тести. Перед людиною сталять певні питання чи завдання, і в залежності від того, як вона реагує, або відповідає, можна зробити певні висновки про стан її здоров’я, рівень психічного чи розумового розвитку.

Для того, щоб виявити рівень розвитку в дітей, існує такий тест. Садять за стіл кілька дітей, яким показують кубики, що з кожного боку пофарбовані у свій колір. Потім із цих кубиків складають якусь геометричну фігуру, але так, щоб з кожного боку в неї був свій окремий колір. І далі тестувальник пропонує діткам намалювати на папері малюнок: як ця фігура виглядає з погляду хлопчика чи дівчинки, яка сидить навпроти. Правильна відповідь очевидна. Дитина в жодному разі не мала б намалювати свій варіант, але варіант товариша. Але на практиці найчастіше буває так, що дитина просто перемальовує те, що бачить сама – свій колір і свою фігуру. Малі діти просто не здатні зрозуміти, що з іншого боку стола ця фігура має інший колір. Цьому не потрібно дивуватися, бо – дорослі такі ж самі. Коли ми виростаємо, ми також не можемо зрозуміти, що в іншої людини є інша , своя власна думка, власна позиція, яку вона буде захищати.

Тому, до речі, в нас трапляється стільки розлучень. Люди хоча й підростають, але розум у них залишається дитячий. Вони дорослі віком, але психічно та інтелектуально дуже часто більше схожі на дітей, аніж на дорослих. І ті самі люди, які не могли правильно намалювати кубика в п’ять років, не можуть його правильно намалювати і в двадцять п’ять! Їм це складно, бо вони звикли жити власним егоїзмом. Тому, зайняти чужу позицію це означає зробити справжній подвиг і піднести неймовірний тягар.
Бувають такі самі тести, також, і для дорослих. Наприклад, коли подружня пара приходить до психолога де розповідає, про сімейні труднощі та бажання розлучитися. А далі лікар ставить перед парою завдання. Потрібно розповісти йому про останню велику сварку, і розповісти про без партнера. Але головне завдання тут полягає в тому, що потрібно розповісти про цей випадок із позиції свого партнера – чоловіка та жінки. Дуже часто люди буквально шоковані таким завданням, бо не готові поставити себе на місце іншої людини, навіть своєї «другої половинки». Ми хочемо, щоб усе було по-нашому.

І так, як ми весь світ оцінюємо з позиції своїх очей, свого зросту, свого зору, так і всі інші явища навколо нас ми оцінюємо в міру власної святості, або спотвореності. Ми не вміємо та не хочемо дивитися на світ чужими очима. Очами своїх сусідів, родичів, ближніх, дальніх, і навіть – ворогів.
Чому в нас стільки сварок? Чому між нами стільки злоби? Чому ми отримуємо насолоду від того, коли добре посваримося, навіть із незнайомими людьми? Їдеш в маршрутці – хтось став на ногу комусь і почалося – завівся весь автобус! І хіба це поодинокі випадки? Та, ні! Це вже не дивно! Не дивно, що починається тим, що розлучаються молоді пари, а закінчується війнами у XXI столітті. Наш вік – це вік неймовірного людського прогресу, з якого можемо зробити висновок про певне вдосконалення самої людини. Але бачимо протилежне!

Заради чого ця війна? Хіба росіянам так сильно потрібен той клаптик землі? Ні, звісно! Росія – це найбільша за площею держава світу. Навіщо їм нова земля, якщо вони й тієї, що в них уже є, десятиліттями не можуть обробити. Все занедбане та відстале. Справа не в землі, а в самих людях. У тому, що в наших душах живе гріх. Люди хочуть ділитися найціннішим із того, що мають – своїми злом і гріхом. Так само, як святі люди хочуть ділитися з нами своїм добром і благодаттю, моляться та всіляко сприяють нам ужитті, так злі люди, у свою чергу, діляться тим, що є в них – злом, гріхом та нечистотами.

Тому, сьогоднішнє Євангеліє настільки цінне для нас. Воно є цілою, стиснутою до одного євангельського уривку, Біблією. У ньому є найголовніше, що нам потрібно – любити ближнього так, як ми любимо самі себе.

А як ми себе любимо? Ми любимо себе безумовною любов’ю. Щоб там із нами не сталося, в які б ми умови не потрапляли, яких би «чудес» до допускали, все одно ми любимо та й будемо любити себе більше, за всіх інших людей. Навіть своїх батьків і дітей, всіх родичів разом узятих та жителів планети поштучно. Немає на всій землі такої людини, яку ми б любили більше самих себе.

Господь у сьогоднішньому Євангелії і нагадує нам про те, що якби це не було важко, нам потрібно дивитися на цей світ іншими, чужими очами: очами своїх братів і сестер, які нас оточують.

Маємо можливість чим допомагати їм – допомагаймо. Не маємо грошей, то маємо допомогти їм добрим словом чи порадою. Але ці слова та поради не повинні бути нав’язливими. Часто ми переконані, що раз ми старші за когось, то автоматично стаємо мудрішими за них. Ні. Якщо ми були дурними в молодості, але не змінювалися, то коли виросли, стали вже старими й дурними. Ми, очевидно, не стали мудрішими. Про це також треба пам’ятати, тому намагаймося бути якомога тактовнішими з іншими, особливо з власними родичами та дітьми. Найбільш емоційно виснажливі конфлікти виникають у стосунках між батьками та дітьми. Чому? Тому, що батьки думають, що вони завжди праві та все знають, а діти постійно намагаються відвоювати свою територію, своє право на слово, на вчинки. Вони хочуть помилятися, але помилятися самостійно. Хочуть самі шукати правильні рішення та висновки. А батьки дуже часто, буквально, знущаються над рідними дітьми, маючи переконання, що роблять їм велику послугу.

Скільки батьків хочуть побороти власні комплекси, «компенсуючи» чи то поборюючи їх, на власних дітях! Сама до музичної школи не ходила, не хватало ні таланту, ні терпіння, ні ще чого, але мучить цим власне дитя і життя присвятить тому, щоб не давати дитині спокою. А їй, можливо, цього зовсім не потрібно, бо потрібно щось інше. А скільки випадків, коли дитині насильно обирають професію. Мають батьки можливість по знайомству влаштувати в інститут чи університет – бідна дитина мусить робити те, що їй скажуть, мусить йти по тому шляху, який батькам видається найпростішим.

Треба зважати на те, що кожна дитина вже з семи років є дорослою, розумною та відповідає за свої вчинки. Принаймні, може елементарно розрізняти добро та зло. Саме тому ми до цього віку дітей не сповідаємо, тільки приводимо до Причастя. А після семи років уже, в тій чи іншій мірі, можемо з ними говорити.

Я дякую вам усім за увагу, за те, що знайшли час та можливість помолитися разом із нами. Нехай Господь благословить нас, вразумить нас, навчаючи любити не тільки друзів, але й ворогів. Бо в тому й полягає наше християнське життя та наш малий земний подвиг. Спаси вас Господи! Слава Ісусу Христу.