То якою мовою молитися? В Україні різні конфесії для молитов використовують різну мову. УПЦ КП і УАПЦ моляться українською, в УПЦ МП — старослов’янською. У деяких церквах РКЦ – польською або й на латині. Чи не слід використовувати загальнозрозумілу мову? Чи може не обов’язково, аби людина розуміла слова молитви? Адже у деяких протестантських Церквах вірні моляться на незрозумілих мовах. Як пояснюють пастирі, так стається після сходження на людину Святого Духа. Проте саме людина не розуміє слів молитви.
«Як багато, наприклад, різних мов є на світі, і жадна з них не без значення!».
(1 до Коринтян 14:10)
Нині мало кого здивуєш твердженням, що молитва до Бога повинна звершуватися на мові, зрозумілій тому, хто молиться. Як же інакше? Насправді, довгий час існування Церкви така точка зору була цілком непопулярною. Згадаймо лише відоме стародавнє заблудження, назване літописцем «єрессю триязиччя». Помилковість таких поглядів полягала в тому, що, згідно переконань усіх його прибічників, молитися Богу та читати Писання можна лише на біблійських мовах, надписи на яких зустрічаються на Хресті Господньому – грецькій, латинській і єврейській (Ін.19:20-21).
Всі інші мови, як вірили чимало людей довгий час, були недосконалими та негідними того, щоб їх використовували в сакральному значенні – для звершення богослужінь чи перекладу Священних текстів. Нерідко вважалося, що мова сама по собі вже є носієм певних духовних сенсів. А тому, за цією логікою, оригінальні освячені тексти просто неможливо передати іншими мовами. Правду кажучи, подібні заблудження зустрічаються не лише в християнстві. Скажімо, в мусульман священна книга Коран вважається священною книгою лише коли мається на увазі її арабський оригінал. Всі інші переклади такої характеристики вже не мають.
Саме тому, як свідчить історія, довгий час навіть із боку окремих церковних ієрархів спроби перекладу Біблії на різні мови категорично присікалися. Існуючі переклади знищували, а їх перекладачів суворо карали. Пригадаймо лише життя святих рівноапостольних Кирила та Мефодія. Вони поставили собі метою подолати «триязичну єресь» і за це зазнали чимало лиха.
Але, святі брати навіть не могли уявити, що їх праця колись перетвориться на черговий псевдо християнський ідол, на який перетворилася їх праця сьогодні. Навпаки! Саме для того, щоб позбутися старих заблуджень і помилок древніх мов, вони дали писемність уже існуючій на той час мові слов’ян. Вони не мову придумали, але спосіб запису її звуків. Мову слов’яни мали й без братів. А тому, слід особливо наголосити, що в час коли трудилися ці рівноапостольні святі ця мова не була мертвою, якою вона є тепер. Однак, геополітика та бажання керувати одних народі над іншими з часом все більше призводила до її сакралізації. Світській та церковній владі значно зручніше керувати людьми, які використовують одну мову. Кожна імперія допускаючи існування різних народів, однак розвала та підтнримувала завжди одну – основну та пануючу.
Поки є мова – доти є народ. А цього особливо боялися тирани всіх часів і народів. І саме з цієї причини майже всі відомі нам значні політичні чи церковні системи намагалося не допустити існування окремих мов на своїй території. Пригадайте, як знищували українську мову впродовж усієї нашої історії. Декілька сотень указів та циркулярів, таємних і відкритих, були спрямовані на те, щоб розчинити нашу мову в «великорусском язике». В храмах ці укази старанно виконувалися завдяки існуванню старослов’янської мови, яка з часом стала ще одним інструментом впливу та маніпуляції як над українським, так і над багатьма іншими народами, поневоленими Московією.
Зрештою, щось схоже було в Католицькій Церкві, де спочатку латинська, а потім і польська мова з точки зору українців, білорусів і інших народів, стала символом усієї Західної Цекрви. Пригадайте, як говорячи про свята за григоріанським календарем, наш народ часто так і каже: «Польське Різдво», «Польский Великдень», маючи на увазі саме католицькі свята .
Так, із часом у церковній традиції викристалізувалися певні мовні традиції.
Прибічники українських, «києвоцентричних» церков використовують мовою богослужіння та проповіді українську мову. Так робить Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, і навіть – Греко-католицька Церква з центром у Римі.
Церква окупант – Московський Патріархат в Україні вперто використовує у своїх богослужіннях церковно-словянську мову, називаючи так її російський діалект. У них немає офіційних перекладів богослужбових текстів українською, і навіть придбати Святе Писання рідною мовою – не реально. І хоча офіційно декларується право парафій УПЦ МП звершувати богослужіння не тільки фактично російською, але й українською мовою, жодних перекладів та видань літератури вони не роблять уже більше двадцяти років.
Для римо-католиків після ІІ Ватиканського Собору мова богослужіння не має особливого значення. Однак, враховуючи велику польську діаспору в Україні, чимало парафій РКЦ обирають основною мовою відправ саме польську мову. Хоча, у великих соборах існує практика богослужінь на багатьох мовах одночасно, відповідно до побажань громади.
Окремо слід згадати й прибічників деяких культів нео-харизматичного типу, для яких звичною стала практика так званої «глосолалії».Під цим терміном слід розуміти імітацію говоріння незнайомими мовами, мавпуючи при цьому приклад говоріння незнайомими мовами святих Апостолів. Євангеліст Лука у книзі Діянь описував випадки, як Апостоли отримували від Бога дар розуміти різні мови, а також, одночасно з цим, отримували дар проповідувати Євангеліє на різних мовах різним народам імперії, не навчаючись їх перед цим. Не правильно збагнувши цей момент, представники деяких церковних рухів намагаюся скопіювати не зміст, але зовнішню форму такого дива Божого. Безумовно, апостоли використовували свій дар з практичною метою – для проповіді. Сучасні т.зв.харизмати та нео-пятидесятники лише роблять вигляд знання незрозумілих мов, насправді залишаючись невігласами.
«Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!». 1 до Коринтян 14:19.
Так званий «дар мов», або «глосолалія» П’ятидесятників – це штучно викликаний стан психозу, тривала практика якого призводить не лише до хронічних психічних відхилень, але й викликає справжнє біснування. Врешті, глосолалія стає безумовним свідченням одержимості людини нечистими духами. Жодної місіонерської цілі вона не має Сумновідоме явище «глосолалії», – сектантська імітація дару говоріння мовами, є нічим іншим, як наругою над Церквою, глузуванням та насмішкою над апостольським подвигом. До події П’ятидесятниці воно не має жодного стосунку, хіба суперечить їй
Цього короткого історичного та богословського аналізу цілком достатньо для того, щоб ми вкотре переконалися у простій істині: найбільш логічною та правильною мовою богослужінь, проповідей та Святого Писання в Україні є рідна мова українського народу. Використання інших мов у церкві, тим більше – не зрозумілих віруючим, суперечить духу Євангелії, переслідуючи не релігійні, а політичні чи якісь інші цілі.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.