Відлучення практикується в багатьох релігіях, зокрема, в християнстві і іудаїзмі. Практично, відлучення зазвичай полягає в тому, що відлученому заборонено брати участь в здійсненні суспільних релігійних дій.
Мета Боговтілення – приходу на світ Сина Божого – через хресні страждання звершити спасіння нас, людей. Господь, який є Богом-Любов’ю, Сам зацікавлений у нашому щасті на землі та блаженстві у вічності. Святе Писання навчає, що Бог: «хоче, щоб усi люди спаслися i досягли пiзнання iстини». (1 Тим.2:4). У іншому місці євангеліст Іоан свідчить, що: «Не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього» (Ін.3:17).
Після дня П’ятидесятниці, кожна людина може стати причасником повноти вічних Божих благ, через своє життя в Церкві. Лише через Церкву та завдяки Церкві всякий віруючий має можливості у найповнішій мірі сприйняти на себе та в себе благодать Божу. Святі отці пишуть, що таємниця спасіння людини полягає у синергії – тісній співпраці людини та Бога. Хоча Христос любить нас і постраждав за нас, раз і назавжди принісши викупну та остаточну жертву за гріх, наше спасіння не безумовне. Його потрібно кожному з нас засвоїти на особистому рівні. Відтак, після здійснення таємниці нашого спасіння на Голгофі, справа спасіння людини залежить лише від людини. Бог свою частини роботи для цього зробив. Кожен християнин, який веде усвідомлене та церковне життя в свою міру наближаючись до християнського ідеалу, все більше звершує своє спасіння.
Але так само, як Бог хоче нашого спасіння, ворог людського роду – диявол прагне всіма способами завадити нам у цьому. Спокушаючи нас на негідні вчинки, невірні думки та наміри, сатана робить все, щоб людина не спаслася та страждала, як тепер, живучи на землі, так і у вічності.
Для того, щоб бути членом Церкви та отримати привілей назвати себе християнином, потрібно жити так, як навчає Церква, втілюючи на землі волю Божу. Гріх християнина не є гріхом Церкви, але називається гріхом проти Церкви.
Відлучення від Церквного спілкування – крайня міра впливу Церкви на нерозкаєнного грішника. Якщо ієрархія та духовенство костатують вперте небажання людини змінити свій спосіб життя, виправити помилки, то вони змушені вдатися до певних адміністративних і канонічних засобів, які мають передовсім не юридичну, але педагогічну та медичну ціль.
У древності міра відлучення чи іншого канонічного покарання визначалася чітко встановленими церковними правилами (канонами). І хоча формально канони та церковні (соборні чи святих отців) правила ніхто не відміняв, і вони досі є зразком для наслідування в християнському житті, слід наголосити, що їхня надмірна суворість не дає можливості їх виконувати сьогодні в повній мірі. Це наш зразок, ідеал, але не пряма вказівка до дій.
Найпершим і основним засобом впливу на свідомість людини, яка перебуває в нерозкаяному гріху, є позбавлення її можливості приступати до Святих Таїнств, найперше – Святого Причастя. Якщо священик бачить, що під час Сповіді певна особа не виявляє духу каяття, а лише сперечається з духівником і виправдовується, тобто, виявляє цілковиту неготовність прийняти Святі Дари, священик в якості епітимії (покути) окрім звичного молитовного правила може заборонити приступати до св.Причастя на певний час. Власне, в цьому й полягає головний сенс церковного життя – мати можливість причащатися Тіла та Крові Господніх, об’єднуючись найтіснішим чином із Самим Христом Богом. Відповідно, людина позбавлена можливості Причастя – позбавляється найголовнішого в своєму житті – Богоспілкування.
Цекровні канони визначають різну степінь покарань для різних чинів. Мирянин за смертні, нерозкаянні гріхи може бути позбавлений Церковного спілкування, а клірик – диякон, священик або єпископ – може бути позбавлений сану.
В наш час сану можуть бути позбавлені клірики, які зневажили церковні правила насамперед – через непослух своєму архієрею, самочинну діяльність, алкоголізм, перелюб, тощо.
Практика заборон і церковних покарань завжди обмежена правом людини покаятися – визнати свою провину та виправитися. Якщо людина заявляє, що вона зрозуміла помилку та хоче її виправити, то церковні покарання можуть бути зняті. Деякі заборони даються на чітко встановлений термін. В інших – людина звертайтеся з проханням на ім’я єпископа чи Синоду.
Офіційне відлучення від Церкви визначається словом “анафема” відлучення, вигнання. З давніх давен Церква анафемовуючи відступників і єретиків визначала правила віри та окреслювала межі православних догматів. На кожному з Вселенських Соборів проголошувалася анафема на відступників від віри.
Важливо пригадати, що дуже часто анафема ставала засобом політичного тиску та розправи над опонентами. Так, Російська Церква проголосилда відлучення не лише безбожнику Толстому, але й великому Гетьману Івану Мазепі чи українським єпископам, які прагнули незалежності своїх Церкви від Москви.
У Неділю Торжества Православ’я звершується особливий чин, під час якого проголошуються, повторюються анафеми на вірдступників від віри та ворогів Святої Церкви Христової.
Для того, щоб відділити