Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа! Щиро вітаю вас, дорогі браття та сестри, з нинішнім недільним днем. А найперше з тим, що Господь дозволив усім нам, серед безлічі турбот та проблем, які нас оточують, вибрати найправильнішу дорогу, що тільки може бути. Сьогодні вранці ми з вами прокинулися і прийшли до храму. Найважливіша справа нашого життя – це підготовка до Вічності. Та людина, яка намагається думати над кожним своїм кроком, вона очевидно повинна бути і людиною віруючою, тому що без Бога наше існування в будь-яких умовах, у будь якому часі втрачає свій сенс і не має жодної переконливої мети. Ми з вами вже неодноразово говорили про те, що всі наші земні турботи зі смертю відходять. Все земне, на що ми працювали – зникає в небуття. А з людиною залишається лиш те, що вона придбала в Бога. І найголовніше з цього – віра.
І ось, сьогоднішнє євангельське читання, 10-ої неділі після П’ятидесятниці, саме присвячене вірі. Господь сказав дуже страшні слова, слова, які нас з вами викривають. Він каже, що коли ми будемо мати віру хоча б із зернятко гірчиці, а це одне з найменших зернят, що існують в природі. То, якщо в нас буде така віра, то ми зможемо сказати горі перейти з одного місця на інше, то вона перейде.
Декілька років тому були дуже популярні публічні диспути-суперечки між атеїстами та людьми віруючими. І ось, нещодавно я сам став свідком подібної розмови між віруючим та невіруючим. У тій розмові атеїст каже віруючому: – Відкрий ЄвангеліЄ від Матфія. Бачиш, що там пише? Якщо будеш мати віру, хоча б зернятко гірчичне, то будеш переставляти гори! Ти кажеш, що маєш віру. Скажи горі щоб вона порухалася, тоді я повірю в твого Бога, повірю в те, що він дійсно існує та визнаю, що помилявся.
Звісно, з точки зору букви закону така пропозиція була логічною. Але з іншого боку в ній було більше провокації, ніж правди. Коли Христос говорив ці слова, Він зовсім не бажав, щоб усі християни отримали здатність просто переставляти гори в буквальному сенсі. Під цією фразою він розумів щось важливіше. Очевидно, що коли ми навчимося переставляти гори, але не будемо мати між собою любові, не будемо змінюватися в кращий бік – ніякої користі не буде. Власне, саме тому християнство це релігія не тих людей, що вміють переставляти гори, але тих, хто вчиться любити навіть своїх ворогів. Звісно, наша віра повинна визначатися нашими справами. Ми повинні преобразити, змінити себе, ще живучи на землі. Скажімо, коли хочемо робити зло, але не робимо бо цінуємо стосунки з Богом. Це складно, про це ще багато розважав апостол Павло. Ще він свідчив,що доброго, яке хоче робити не робить, а злого, що не хоче – робить. Так чинить не лише він один. Так робить кожен із нас, поступаючи в житті маловірно. Особливо в тих речах, які стосуються церкви.
От скажімо, згадаємо про обрядовість. Всі обряди, що є в храмі Божому, це лише зовнішня оболонка, котра повинна бути чимось наповнена. Слово «обряд», яке ми часто використовуємо, є однокорінним зі словами «обряжати», «одягати». Наш православний обряд, неймовірно пишний та урочистий, є тією річчю, в яку ми одягаємо свою віру. І коли віри немає, немає що обряжати, то залишаються тільки пусті одежі.
Скажімо, в нашому регіоні збереглася католицька звичка замовляти одночасно службу в багатьох храмах, щоб Бог швидше виконав якесь прохання: в трьох церквах, дев’яти чи дванадцяти. І звісно, якби й нас з вами запитали, коли ж нас все-таки Бог швидше почує, коли ми відправимо одну службу чи дванадцять? Швидше за все, ми б сказали, що дванадцять. Але, правильна відповідь не така. Господь нас почує тоді, коли ми будемо своїм вчинками доводити, що ми гідні того, щоб нас чули. І в цьому сенсі немає жодного значення, чи це буде одна служба, чи дванадцять. Це для язичників важлива кількість обрядів, для них важливо не те, який твій внутрішній стан при молитви – язичники також моляться. Правда, вони моляться лукаво та їм це нічого не допомагає. А от для християн важливо, щоб наші зовнішні вчинки були підкріплені нашими внутрішніми переживаннями.
Ми з вами раніше вже говорили, чим відрізняється духовність від моральності. Можна бути моральною людиною та жити так, щоб про тебе люди думали добре, бо ззовні ти ведеш себе наче непогано. Але при цьому, можна людині маючи репутацію доброї, культурної людини насправді залишатися заздрісником, тримаємо роками злобу на інших, робимо іншим багато прикростей, коли цього ніхто не бачить. Так виходить, що з одного боку ми ніби то моральні люди, а з іншого – бездуховні.
І от, коли ми будучи бездуховними людьми приходимо до храму, але не каємось у своїх гріхах, не каємося в своїй бездуховності, нам не допоможе ні одна літургія, ні двадцять сім. Бо дивиться на наше серце. Бог оцінює наш дар не по кількості грошей, які ми Йому приносимо, а виключно по стану нашого серця. Пригадуєте, ця бідна вдова в Євангелії принесла дві лепти. Це чи не найменше, що може бути. Так, як дві копійки сьогодні. Але Бог оцінив її жертву, бо це було найдорожче, що в неї на той час узагалі було. Знаєте, ця жінка перекреслила своїм вчинком Старий Завіт, бо на той час Господь хотів, щоб люди приносили Йому десятину. Так і було до якогось часу. Навіть, якщо пригадуєте, в Києві стояв колись Десятинний храм. Його було побудовано за кошти князя, що віддавав десять відсотків із своїх річних прибутків, і таким чином ділився з Богом тим, що мав.
Але бідна вдовиця показала, що Богу не потрібно вже десяту частину. Бог хоче, щоб ти віддав йому своє серце. І вже дивлячись на нього, обов’язково побачить там і віру, і намагання очиститися та приблизитися до Нього. Якщо ми тільки дамо Йому шанс, то Він нам дасть все, що ми просимо. Він дасть нам навіть багато більше, ніж ми собі мріємо! Бог любить нас більше, ніж ми самі себе любимо. Ми от часто думаємо, що краще нас самих більше вже ніхто нас не полюбить. Але Церква вчить, що Бог так полюбив наш світ, що навіть віддав Сина Свого єдиного, щоб кожен хто в Нього повірить не помре, а матиме вічне життя з Ним. А цей хрест, який перед нами ще лежить на аналої, і показує про ідеал Любові, також і нагадує, що кожному з нас є ще до чого прагнути.
Також ми сьогодні ще згадуємо сім юнаків Ефеських. Вони були воїнами за часів імператора Декія в ІІІ столітті. І ось, коли імператор заявив, що хоче приймати поклоніння від своїх підлеглих, оці семеро юнаків відмовилися це зробити, бо були християнами. Вони вирішили краще покинути службу, краще бути гнаними, ніж поклонитися імператору наче Богу. Правда, вони не шукали смерті та мучеництва, але намагалися зберегти собі та іншим життя. Хоча, були готові ,коли буде потрібно, постраждати за свою віру.
Кожен, хто відмовився звершувати богослужіння голові Римської імперії був не тільки дезертиром, але богохульником і боговідступником. Отже юнаки, схоронені Господом, таємно покинули палац і знайшли притулок у одній із печер. Там, за переданням, вони були приспані Богом, та проспали цілих двісті років. А коли прокинулися, то зголоднівши, послали одного, наймолодшого серед себе, на базар по їжу. Не можна уявити собі здивування юнака, який побачив, що на брамі міста, в якому зажди гнали християн, тепер висить зображення святого Хреста! Він побачив багато християн і багато церков, збудованих за той час. Згодом, коли місцевий єпископ дізнався про те, що сталося, всім навколо стало зрозуміло, що Господь високо оцінив їхню самопожертву, та зарахував їхню готовність померти заради Христа, як подвиг мучеництва. Також на цьому прикладі нам показано, що бувають різні сни. Бувають сни від лінощів, як у нас з вами. Ми не стільки працюємо, як втомлюємося, а сон та лінь є однією з улюблених наших пристрастей. Ми постійно мріємо поспати, а потім ще й відпочити. Але є інший сон – коли Бог благословив через нього цих Ефеський юнаків та показав через нього правдивість їхніх переконань та істинність їх віри. Звичайно, вони потім померли після того, як з’ясувалося, що вони дві сотні років були схоронені та збережені Богом від ворогів у тій печері.
Цей приклад для нас важливий тим, що він показує нам одну важливу істину. А саме, те, що Бог помічає наше повсякденне життя. Подумаймо, що від часу Христа та апостолів минуло яких три століття, і їх життя багато в чому було схоже на наше з вами. Ми часто думаємо, що Бог бачить нас лише в храмі. Але, виявляється, що ні! Він бачить нас завжди: і коли ми спілкуємося з родичами, підлеглими та начальниками. І сьогоднішній приклад святих нагадує нам, що потрібно бути дуже обережним і берегти свій язик, свої думки. Тому, що від думок народжуються слова, помисли формують звички, звички формують вчинки та характер. А характер, очевидно, визначає те, куди ми з вами потрапимо після смерті: в рай чи в пекло.
Тож не забуваймо, що віра величиною хоч у гірчичне зернятко здатна робити величезні чудеса в нашому житті. Коли Господь казав, що така віра здатна переставляти гори, це не означало, що ми буквально почнемо переставляти гори наче шахи. Це означало, що з Божою допомогою для віруючої людини не буде нічого неможливого з важливих речей. Скільки людей нині прославлених Церквою раніше були великими грішниками. Так і першим до раю увійшов розбійник. Не Пресвята Бородиця, не Іоан Богослов, не Іоан Предтеча, не апостоли. Першим у рай увійшов розбійник.
Про це Свята Церква нагадує нам для того, щоби ми з вами не розчаровувалися в своїй гріховності та пам’ятали, що в Божого милосердя немає меж. Немає такого гріха, який би Господь не захотів нам простити, за винятком гріха, в якому ми не каємося. Тому, будемо з вами від неділі до неділі, від свята до свята, пам’ятати, що це не тільки час відпочинку від Богослужінь, але й час нашого ретельного приготування до чергової зустрічі дорого гостя в своєму серці – Христа Спасителя. Тому, що під час богослужінь, а найперше під час святих Таїнств Покаяння та Євхаристії Господь приходить до нас особисто і ми маємо можливість зустрітися з Ним віч-на-віч, стати причасниками Його благодаті та перетворитися, обожитися, правильним духовним життям ще на землі стати стати жителями Неба. Тому, завжди пам’ятаймо про цю велику честь та можливості, яких Господь нас сподобляє.
Ми щойно чули про те, що сатана виганяється постом та молитвою, а також милостинею та всякими добрими справами. І так само, як його було вигнано із хворого, біснуватого юнака, його цими самими засобами можна вигнати і з наших сердець. Не втішаймо себе даремно кажучи, що оскільки ми християни, наша душа в безпеці. Насправді це не так. У кожного бувають такі моменти в житті, коли ясно переконуєшся, що в твоєму серці живе не тільки Христос, але ще й хтось інший. Тож, власне, мета наших богослужінь та молитовних зібрань полягає в тому, щоб допомогти нам визнати та зрозуміти, що ми є грішниками. Визнати те, що ми є перші з грішників. А коли ми це зрозуміємо, то усвідомлення цього факту повинно викликати в нас і певну реакцію. Коли я знаю, що я хворий, то йду до лікаря, бо без цього я помру. Так само, ми повинні сприймати свої гріхи за хвороби душі. Бо кожен грішник помирає тричі: перший раз духовно, а другий раз душевно, а третій – тілесно.
Тому, стережімося гріха. Дякуймо Богу за те, що дозволив нині нам зібратися в цьому святому храмі, шукаймо нагоди відвідувати його якомога частіше. В нашій церкві регулярно відбуваються богослужіння не тільки в неділю, але й в інші дні тижня. Шукаймо Бога, бо це потрібно в першу чергу нам самим, і вже по-друге Самому Богу. І так, зміцнені Господньою благодаттю, ми зможемо не тільки пересувати гори, але й перемагати власні гріхи та пристрасті.
Дякую вам за молитву, Ангела охоронця всім нам. Спаси Господи!