Сьогодні ми з вами слухали Євангельське читання про те, як Господь наш Ісус Христос подарував зір сліпій від народження людині. Чимало з нас носять окуляри й на власному досвіді знають наскільки погано бути сліпим. Слава Богу, що в повній мірі ми цього не знаємо. Ми не знаємо, що таке повна темрява та абсолютна безнадія – не бачити від народження білого світу, а головне – знати, що не побачиш його вже ніколи.
Уявіть собі, що звичні нам окуляри, які ми тепер усюди та завжди носимо, існують досить недовго. Точної дати їх появи назвати не може ніхто, але вчені погоджуються з думкою, що вони з’явилися десь у тринадцятому столітті, не раніше. То того часу люди з поганим зором буди приречені. Навіть при найбільшому своєму багатстві, вони нічого не могли зробити для того, щоб позбутися своєї вади та краще орієнтувати там де вони жили, щоб робити те, що вони хочуть робити. Сьогодні люди, які носять окуляри, а їдуть в далеку дорогу, то часто беруть із собою ще одну пару на всякий випадок, щоб підстрахуватися. Бо дійсно, без окулярів людина з поганим зором потрапляє в безвихідну ситуацію.
Тому, можу вам сказати навіть із власного досвіду, що дуже добре розумію цього чоловіка, який відчував нестерпний жах і відчай з того, що його на все життя чекає безпросвітна темрява. Його особиста зустріч із Христом, яка змінила існуючий хід речей, також є важливою і для нас із вами. Але не тільки тому, що ми носимо окуляри і буваємо фізично сліпими чи погано бачимо. Насправді, цей Євангельський фрагмент трохи про інше. Він про те, що кожен із нас може мати поганий духовний зір.
Що ж таке духовний зір? І, як знати, що він у нас поганий? Чимало людей, які приходять до Сповіді, або просто розмовляючи зі священиком, відверто дивуються, які в них можуть бути гріхи, якщо вони «нікого не вбили та нічого не вкрали», а навіть коли й крали, то їх ніхто не зловив на гарячому. А оскільки їх ніхто не зловив, то вони переконані в тому, що гріхів ніяких не мають та каятися їм немає в чому. Не раз можна почути від людей, що вони не ходять сповідатися лише тому, що не мають жодних гріхів. Як би для нас це не звучало дивно та смішно, такі люди справді існують серед нас. Це можуть бути навіть наші родичі, друзі та близькі. При духовній сліпоті люди не мають внутрішньої потреби в покаянні. І саме від цієї хвороби Господь хоче нас сьогодні застерегти.
Разом із тим, що люди не бачать своїх гріхів – злочинів проти істини, які вони роблять перед самими собою та перед Богом, існує чимало випадків, коли ми проявляємо свою сліпоту духовну стосовно тих людей, які нас оточують. Наприклад, коли священик говорить проповідь, а його ніхто не слухає. Або буває так, що дружина хоче пояснити своєму чоловіку, або чоловік дружині щось важливе, а ті їх не розуміють. Або дитина намагається попросити батька про допомогу, або ще щось, а той не знаходить це важливим та ігнорує її. Або коли мама просить свого сина чи доньку допомогти їй у чомусь, а ті її не чують та не допомагають.
Можемо зустріти дуже багато таких і подібних випадків, коли ми замість сутності людини бачимо лише ті послуги, або користь, яку вони нам можуть принести. Коли ви приходите в магазин, то консультант одразу запитує вас, чим вони вам можуть допомогти? Хіба він дійсно хоче нам допомогти? Ні, звичайно. Їм всього лиш потрібні наші гроші. Точно так само й у багатьох інших випадках ми можемо грішити тим, що нам не цікава правдива сутність людини, ми її просто не бачимо. Нам важливо лиш те, яким способом і коли ми змогли б її використати.
У цьому контексті нинішній фрагмент Святого Писання для нас надзвичайно важливий. Він показує нам те, що Господь наш Ісус Христос може та головне – хоче нас зробити духовно зрячими. Він хоче, щоб ми в кожній людині, яку ми зустрічаємо, бачили образ Божий, побачили ту таємницю, яку потрібно скрупульозно та не поспішаючи розкривати.
Ми з вами надто часто недооцінюємо людей. Часто ми думаємо про людей гірше, і майже ніколи не погоджуємося, що якась людина, з якою ми спілкуємося, або навіть близько дружимо, є рівною нам. Ми добре знаємо, що вони завжди в чомусь бувають нижчі та гірші від нас. У таких міркуваннях теж проявляється наша духовна сліпота. Той, хто хоче послужити Богу, хоче дійсно називатися християнином, повинен дуже добре розуміти такі речі.
У певному сенсі люди є рівними Богу – вони сотворені богоподібними. Коли ми стоїмо в храмі та священик кадить спочатку іконостас а потім у наш бік, то він кадить не храм із нашого боку, а кадить нас. За вченням Церкви людина була створена на образ Божий та в кожному з нас є частинка того Божества. У цьому сенсі ми маємо не тільки етимологічну, але й фактичну, богословську схожість між людиною та іконою. І про це також треба говорити сьогодні. Для Бога кожен із нас має неймовірну цінність. А відтак, та людина, яка не здатна бачити й розуміти цієї цінності в інших людях, перебуває в страшному стані духовної сліпоти. Саме тому Церква нас попереджує, що коли ми не будемо приймати ті закони духовного життя, які нам об’явив Господь, то ми загинемо. Помремо спочатку духовно, а потім тілесно, або навпаки: спочатку тілесно, а потім – духовно. Маємо знати, що існує в людини дві смерті, як про це розповідає Святе Писання. Перша смерть – фізична, коли наша душа покидає тіло. Друга смерть – духовна, коли наша душа покидає Бога. Така смерть уже остаточна та безповоротна.
Тому, поки ми ще маємо відносно сил, маємо ще часу та можливостей, то повинні шукати Царства Божого та правди Його, а все інше додасться нам. І зовсім не випадково Господь показує нам, що це лише від нас залежить, чи захочемо ми зцілитися чи ні. Пригадуєте, що Христос плюнув на землю, зробив таку мазь із глини та помастив очі сліпцеві. І лише по цьому сказав піти вмитися в купальні Силоам. Для чого це було потрібно? Хіба Спаситель не міг би здійснити чудо без цієї глини? Справа, звісно, не в лікарській мазі. Цей епізод потрібен був сліпцеві для того, щоб він тим, що піде в купальню засвідчив свою віру в Христа. Якби він не пішов до Силоаму, то б так і залишився сліпим, бо не послухав Бога.
Так ми маємо пам’ятати, що Господь сьогодні й нас із вами хоче зцілити. Незалежно від наших хвороб, – які б вони страшні не були, Господь завжди хоче повернути нам наше духовне та фізичне здоров’я. Головне, щоб ми були готовими прийняти це. Що буде з людиною, які ми не заслужено вручимо медаль? Вона не буде її цінувати, бо медаль – фальшива. А що буде, коли медаль дають людині, яка дійсно її заслужила, наприклад, на війні? Вона добре розуміє, що така медаль далася надзвичайно дорогою ціною: ціною поту й крові, а може й людських смертей. Це дві однакові, але цілком різні медалі. Одинакові по формі, а різні за змістом і значенням.
Господь хоче, щоб ми цінували Його дари, щоб ми прагнули стати кращими. Щоб ми могли сказати щиро, що коли ми молимося, а Бог нас не чує, то це не тому, що ніякого Бога немає, або Він глухий до нас, а тому, що ми грішники не варті того, щоб нам відповідав Творець всесвіту! Не достойні ми того, щоб Він, за першим нашим наказом, виконував усі наші забаганки.
Немає жодного випадку, коли б Господь нас не почув! Він знає усі наші думки, ще ми не встигнемо їх промовити вголос. Бог – Всезнаючий. Він знає наші думки, ще коли нас самих не було, ми ще не народилися. Нас ще немає, але Він знає що ми будемо, ким ми будемо, і про що будемо думати! Отже, коли молимося, то повинні бути готовими почути від Бога «ні». Ось як треба казати Йому, молячись: Господи, я багато не можу. Я слабкий чи слабка, маю багато немочей та пороків. Але я хочу Тобі служити. І хоча поки нема в мене добрих справ, то подивися на моє відкрите для Тебе серце!
Нічого доброго без Бога ми зробити не зможемо, як би не старалися. Без Його благословення всі наші труди будуть намарними. Коли ми згадуємо, як три мудреці принесли новонародженому Спасителю дарунки, у відомому та улюбленому всіма Різдвяному сюжеті, маємо знати, що історично це правильна історія, але символічно та догматично – не зовсім. У дійсності, це не люди приносять дари Богу,а Сам Бог обдаровує людей всім, що їм потрібно для користі – всіма благами які ми маємо, або про які мріємо.
Тож, намагаймося більше працювати над собою. Цінуймо кожну хвилину свого життя. І поки ми ще відносно здорові та можемо ходити до храму самі, або самі можемо читати з молитовника якісь молитви, то треба це робити не чекаючи, поки нас до храму будуть нести чотири чоловіка, а замість нас та над нами читатимусь молитви інші люди. Тоді вже буде запізно каятися та щось змінити в своїй долі.
Щиро вітаю всіх нас із святою неділею, дякую всім за чудовий спів. Дякую за те, що знайшли можливість прийти саме в наш храм і розділили з нами радість молитви. Сьогодні в нас з’явилися ще й нові хористи – маленький Ігорчик співав сміливіше за його татка. Будемо сподіватися, що він теж колись долучиться до нашого кліру. Ще раз дякую всім вам. Нехай Господь поблагословить кожного.
А зараз отець Сергій ознайомить нас з розкладом – які богослужіння будуть відправлятися в нашому храмі упродовж нового тижня, бо в нас з’явилися особливості і зміни в графіку. Христос Воскрес!
Проповідь у неділю про сліпого, 6-ту по Пасці,
виголошена в Свято-Воскресенському соборі м.Тернополя
протоієреєм Євгеном Заплетнюком 17 травня 2015 року.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.