Хто повинен співати в храмі: хор чи парафіяни?

Зараз у великих храмах, де є хор, не так багато вірних, які приходять на служби, беруть активну участь у богослужінні. Учасники відправи зазвичай не співають, а лише стоять і є нібито сторонніми глядачами. Проте вважається, що богослужіння має форму діалогу, в якому одні молитви призначені лише для священнослужителів, а інші — для усієї зібраної громади. То чи мають всі присутні в храмі долучатися до співу? Чи достатньо проспівати “Вірую” та “Отче наш”?

Феномен церковного співу – багатогранний і багатовимірний. Кожна хоча б трохи ґрунтовна розмова на цю тему вимагає багато часу. Про це написано неймовірну кількість монографій та статей. Кожного року збільшується кількість спеціалістів із церковного співу, видаються нові диски та друкуються нові чи відтворюються древні церковні нотні записи. У цій розмові ми дуже коротко поговоримо про практику сучасного церковного співу.

Насамперед зауважмо, що церковний спів – це в першу чергу молитва, а вже потім мистецтво співу. Звичайно, ніхто не протиставляє ці два аспекти між собою. Однак, це важливо згадати, шукаючи відповіді на багато важливих питань стосовно правильного розуміння феномену храмового співу.

Зазвичай, християнське богослужіння побудовано в формі діалогу священика та присутніх мирян із Богом. Під час служби єпископ, священик або диякон виголошують молитви, ектенії чи виголоси, на які присутні миряни відповідають особливими співами, відповідно до богослужбового чину. Історично склалося так, що основну частину християнські богослужіння веде священнослужителі від імені громади, однак в окремі моменти усі присутні на службі певним чином виявляють свою участь у ній. Таким чином, спів чи молитва мирян це не просто «акомпонимент»  священику, але особиста участь християн у згаданих на службі священних подіях. Вершиною такої участі є прийняття  Євхаристії.

З давніх-давен усі присутні в храмі молилися разом, спів був простим і одноголосим.  Однак, із часом формування октоїха та поступу літургічної творчості, церковні пісне співи набули більш довершеного вигляду. У храмах з’явилися не тільки особливі пісенеспіви, яких не було раніше, такі як тропарі, кондаки чи ікоси, але й особливі наспіви – гласи. Із часів святого Іоана Дамаскіна церковний спів мав вісім основних мелодій (гласів). Із часом, збільшувалась кількість молитовних текстів, церковних мелодій та способів їх виконання.

Звичайно, не на всіх парафіях люди мають достатній талант і знання для того, щоб виконувати церковні твори на високому митецькому та богословському рівні. Саме тому з’явилася практика запрошувати на клірос професійних співаків, які своїм хистом можуть прикрасити будь-яке богослужіння. Немає сумніву в тому, що молитовну атмосферу в храмі одним співом можна і прикрасити, і зруйнувати. Саме тому, в залежності від потреб, разом із священиком може співати не лише громада, але й професійних хор. У багатьох церквах існує декілька хорів – як аматорських, так і професійних. Звичайно, це не забороняє співати в храмі всім присутнім. І навіть більше – існують особливі моменти літургії, зокрема «Отче наш» та Символ віри, який обов’язково читати всім присутнім у храмі.

Український народ раніше відрізнявся особливою співучістю. Люди уміли та любили співати. А ще, вони чудово знали богослужіння та залюбки співали всім селом чи містечком у своєму храмі. На жаль, ці благодатні часи вже позаду. Хіба десь на селах чи в невеликих, дружніх общинах можна зустріти спів усім храмом. Сьогодні на парафіях священику допомагає – дяк- псаломщик, який поєднує в собі обов’язки керівника хору та канонарха.  Сільський хор – це активісти громади, які переважно не знають нотної грамоти, але здатні співати церковні пісні запам’ятовуючи їх на слух. Такий спів щирий та простий, хоча може бути далекий до уявлення про класичний церковний спів.

Треба зрозуміти, що бажання поспівати в церкві не повинно порушувати загального благочестя. Ще давні канони забороняли в храмі «безчинні воплі». Якщо у людини є слух і голос вона може записатися в хор. Якщо немає ні слуху, ні голосу – вона може співати тихо та робити це так, щоб не заважати своєю творчістю молитися тим, хто поруч неї.

У будь-якому випадку маємо пам’ятати, що до храму ми приходимо не співати, а молитися – підносити не лише свій голос, але й свою душу до Бога. Хоча співана молитва має свою особливу цінність, вона є лише зовнішнім виявом нашої внутрішньої віри, бажання змінитися та покаятися. Якщо в нас цього немає, то увесь наш спів, нехай навіть найбільш мистецький, це просто хвилювання повітря та марна трата часу.