Слово на день Силуана Афонського

Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа! Слава Ісусу Христу!
Сьогодні наша Церква вшановує пам’ять святого преподобного Силуана Афонського, одного з великих святих останнього часу. Ми коли чуємо слова «преподобний» та «Афон», то відчуваємо якийсь священний трепет. Перед очами постають дивні містичні картини, душа буквально відкривається і ми схильні сприймати все з особливим благоговінням, бо це щось таке далеке, таємниче та святе. Начебто на Афоні благодать Божа є, а в нас – немає. Але ж які відчай та розчарування можуть відчути окремі люди, коли дізнаються про те, що преподобний Силуан Афонський не був греком, не був від свого народження жителем Афону, а був звичайним росіянином, москалем. Яке ж то сильне розчарування!
Тим не менше, не дивлячись на цей прикрий факт, його життя дуже багато в чому схоже з нашим, і надзвичайно повчальне для кожного з нас. Відомо, що він виріс у простій селянській родині та вже з самого дитинства задумувався про ціль життя. У житії святого згадується про випадок, що стався з ним у чотири роки. Його батько був надзвичайно благочестивий християнин. У їх родині був звичай на свята приймати навіть не знайомих подорожніх, годувати їх обідом. Тому, що це правильно. Так повинно бути і в наш час і серед нашого народу. Ми також з вами повинні шукати людей, які не просто хочуть напитися, але хоча б поїсти.
Родина Антонових запросила до себе подорожнього, на одне з великих свят. Батька особливо зацікавило, що подорожній мав із собою декілька книг, що було рідкістю та екзотикою в той час. Взагалі, він жив у кінці 19-го, початку 20 століття, був майже нашим сучасником. І нині в нас є не тільки ікони цього святого, але й прижиттєві фотографії. Тому, хто хоче – може подивитися в інтернеті чи книгах як він виглядав насправді.
Отже, коли святий Силуан не називався ще Силуаном, а був простим Симеоном чи Семеном Антоновим, батько прийняв до оселі подорожнього та почав запитувати про його книги, хто він та чим займається. Виявилося, що це був безбожник, який ходить по світу розповідаючи людям про те, що Бога немає. Слова про те, що, виявляється, Бога немає надзвичайно вразили маленького Семена. Після того, як подорожній пішов, хлопчик запитав батька, чому той так сказав? Батько намагався як тільки міг заспокоїти його, та відповів, що Бог існує, а того чоловіка не потрібно слухати, бо він дурень. Вже з того часу Семен дав собі слово, коли виросте, піти на пошуки Бога, та знайти Його, де б Він не був. Це дитяче слово стало в певній мірі пророчим для святого Силуана. Він і справді все своє життя присвятив пошукам Господа. Однак, треба також зауважити, що його шлях до Бога не був простим.
Семен був простим російським селянином. Він був такою самою людиною, як кожен із нас. В його житії написано, що він міг випити 2,5 літри горілки за раз, і не оп’яніти. Слід ще сказати, що це був чоловік неймовірної фізичної сили. Написано, що він міг взяти голими руками гарячий горщик із вогню, рукою поламати дошки чи дрова, або навіть гнути підкови. Молодий Семен Антонов був справжнім богатирем.
Одного разу він мало не вбив людину. Записано, що якось він йшов по вулиці граючи на гармошці. До нього підійшов інший чоловік, який хотів у нього її відібрати. Він міг би цю гармонь запросто віддати йому, але в той час надійшли красиві дівчата, перед якими йому не можна було цього робити, щоб не осоромитися. Тому, почалась суперечка під час якої Семен так сильно вдарив свого кривдника, що той аж відлетів та впав на землю. З його рота почала текти кров та піна, він втратив свідомість. У той момент всі думали, що так він помирає. Уявіть собі лише душевний стан Семена, перед очами якого помирає людина через його ж злобу та злість. Одразу ж зібралися люди, почали відливати водою нерухоме тіло, вважаючи його вже мертвим. Минуло близько двох із половиною годин, щоби він ожив і трохи прийшов до тями. За цей час, який здавалося тягнувся цілу вічність, перед очами Семена пройшло все життя і думка, що ж він накоїв душила його зсередини.
Дивлячись на лежачого чоловіка, майбутнє якого хитається між життям та смертю, він дуже добре усвідомив, що таким безглуздим бути його життя далі не може, що потрібно змінюватися, що сильний не той, хто може вдарити свого кривдника, а той, хто може його простити та стерпіти. Щойно він мало не став убивцею.
Ще з юних років він пам’ятав обіцянку знайти Бога. Він ще пішов до війська, але після повернення пробув удома не більше двох тижнів, як остаточно вирішив піти в монастир. Взагалі, думка про чернецтво його супроводжувала постійно. Відомо, що підлітком Семен хотів піти на прощу в Києво-Печерську лавру, але батько не пустив дитину в таку далеку дорогу, поки той не подорослішає.
Але він все одно не забував про цю обіцянку. Є записаним свідчення про те, що молодий Семен збирав гроші, щоб надсилати їх ченцям на Афон. У нього ще тоді зародилася особлива любов до афонських ченців. Слід сказати, що зв’язок Греції, а зокрема Афону з тогочасною Російською імперією був надзвичайно тісним. Російський Свято-Пантелеймонівський монастир на Афоні тоді процвітав, налічуючи близько двох тисяч ченців. Це були не тільки етнічні росіяни, але й українці та інші народи імперії. Тому, коли він Семен вирішив їхати на Афон – він їхав уже до своїх. Там його прийняли послушником.
Для тих хто не знає, поясню, що монахом людину роблять не одразу. Перед цим вона має випробувати себе, пройти т.зв. іскус упродовж кількох років. Багатьом це дає можливість зрозуміти, що чернецтво не для них. Так Семен ще побув послушником, випробовуючи свою віру, зрештою був пострижений в чернецтво з новим ім’ям – Силуан.
Цікаво, що коли сталась канонізація цього святого, в 1988 року Вселенським Патріархом, то люди які ще пам’ятали святого і знали особисто казали, що ззовні це був звичайний монах, який мало чим відрізнявся від сотні чи тисяч інших ченців. Він не показував себе святим, жив дуже просто. Але якби ми могли побачити те, що відбувалося в його душі, сумнівів у його святості не було б навіть у найбільшого скептика. Він пригнув пізнати Бога, а вся душа Силуана жадала Христа. Ті історії, які ми про нього знаємо, надзвичайно красномовно про це свідчать.
Він вів надзвичайно суворе аскетичне життя. У нього в келії не було навіть ліжка. Там був один табурет, на якому він сидячи спав 15-20 хвилин, кілька разів у добу, приборкуючи своє тіло.
Ключем його богослівя була боротьба з гріхом гордості. Як тільки він прийшов в монастир, то почав втілювати всі приписи чернечого уставу з неймовірною ревністю. Йому навіть одного разу явився Господь. Це він побачив та відчув настільки яскраво, наче йому явилась якась інша людина. Але також він помітив, що через гординю ця благодать почала відходити від нього. Інок Силуан зрозумів, що за чистоту серця йому було послано Божу милість, але він настільки загордився нею, що став ще гіршим, аніж був. Він подумав про себе більше, ніж було потрібно та впав у стан духовної прелесті. Так гордість перекреслила всі ті заслуги, що він мав перед Богом раніше. Так і до своєї смерті, 24 вересня 1938 року, він жив просячи Бога позбавити його гріха гордині.
Взагалі, як ви знаєте, всі дні пам’яті святих – це дні пам’яті їх смерті, незалежно від того, якою була ця смерть – чи мученицькою, чи тихою, мирною кончиною. От нині ми вшановуємо святого Силуана Афонського саме тому, що він помер у цей день.
Написано, що коли він вже лежав на смертному ложі в лікарні, то його смерть навіть спочатку ніхто й не помітив. Настільки він смиренним і тихим був ще за життя, що в перші миті після того, як він помер можна було подумати, що нічого й не змінилося.
Тут треба ще раз придати, що святі люди – це не ті люди, які впали нам із небес. Навпаки! Святі люди це такі люди, які намагаються від землі заскочити на небо, використовуючи всі наявні в них способи! Хтось зміг через особливе покаяння, хтось через жертву, хтось через смирення та терпіння.
Нагода проявити ці риси є нині в кожного з нас. Святі Отці нагадують, що той, хто без нарікання буде приймати докори інших людей, чи взагалі з покорою сприймає життєві випробування, той перед Богом вважається мучеником. Подумайте тільки – стати мучеником у наш час неймовірно просто. Коли тобі говорять щось неприємне, а ти в відповідь тихо «Господи мене прости!». Якщо в нас виникають проблеми, значить ми їх свідомо чи несвідомо допустили. То, хто ж нам винен, якщо не ми самі? По гріхах своїх все приймаємо та не сперечаємося.
Це звучить так просто та елементарно, що здається, це може зробити будь-хто. Але коли дійде до справи, коли тебе ображають незаслужено, треба змовчати. Але в такому випадку змовчати стає особливо складно, тому, що в тебе є аргументи. Коли ти винен, тоді так. Похилив низенько голову та й мовчиш. Але коли ти правий, і точно знаєш те, що не винен у тому, в чому тебе звинувачують, того не робив, або робив, але не від тебе залежав кінцевий результат справи, і ти маєш що відповідати, але не потрібно. Мовчи.
Святі Отці часто нагадували, що наше духовне життя складається з таких, начебто й дрібниць. Але це лише на словах дрібниці. Коли ми пробуємо їх втілити, переконуємося в зворотному. Церква ж вчить, що тягар цього аскетичного подвигу людина починає відчув чувати лише в міру боротьби з собою. Це своєрідний духовний закон Ньютона: «Сила дії дорівнює силі протидії». Чим більше ми будемо працювати для Бога, тим складнішим для нас стане зовнішнє життя.
Водночас ми думаємо, що християнство це та віра, яка дасть людині полегшення лише після смерті. Ну, так. Вона дасть тобі полегшення, якщо ти жив правильно та праведно тут, на землі. Тим не менше, християнство не є панацеєю для земного життя, в тому сенсі, що воно не позбавляє нас терпінь та випробовувань. В певному сенсі воно само є причиною додаткових людських проблем. Бог не хоче, щоб ми потрапили до раю, перед цим не очистившись. А для того, щоб пройти ці очищення, потрібно перетерпіти.
І кожній людині потрібно терпіти. Одним від друзів, іншим від ворогів, одним від сусідів, іншим від друзів. Одних випробовується через хвороби, інших через здоров’я. Одним через багатство, інших через бідність. Немає такої людини, в якої б не було випробовувань. Тому, коли питають, чого багаті торжествують, а бідні мучаться, то Церква відповідає наступним чином. Насправді, ми не знаємо, хто з них більше мучиться. Ми не знаємо, що в душі кожного з них – як тієї, що має багато грошей, так і в того, хто немає взагалі нічого.
А знаєте, навіщо людям гроші? Для того, щоб ми ними служили іншим людям. Коли ми хочемо проявити комусь свою любов, то можемо зробити це саме за допомогою грошових знаків. Бо словами, як відомо, любов висловити не можна, хоча саме так всі намагаються робити. Любов на словах – це пуста балачка та коливання повітря. А от, за допомогою матеріальних засобів виявити свою почуття набагато простіше. Хочемо комусь проявити свою любов – ми гаманцем допомагаємо йому чим можемо.
Подивіться, яка унікальна ситуація склалася тепер в Україні. Ми потрапили в такі умови, в яких від того, як ми вміємо бути жертовними та вдячними, залежить і наше з вами життя та майбутнє. Якщо ми не будемо допомагати своїй армії, то окупант уже скоро буде й у нашій області, в нашому місті та нашій вулиці. І цей принцип стосується не тільки суто земного життя, і цих конкретних умов. Це має значення для всього нашого земного життя, від якого і буде залежати нас небесний добробут, те, з чим ми прийдемо на суд Божий.
Святий Силуан Афонський розумів, що нічого важливішого за Бога немає. Тому, він жив лише з двома думками. Побачити Бога та отримати прощення гріхів. Так і ми з вами, повинні з одного боку шукати Бога де тільки можемо, а з іншого – мусимо боротися з гординею та іншими гріхами.
Чому ми так вирізняємо гординю? Тому, що ця пристрасть народжує всі інші наші пристрасті та вади. Гріх можна порівняти з раковою пухлиною, що пускає метастази. Думаєш, що вже її викорінив, що здоровий. Але ця одна пристрасть народила в іншому місці десять інших.
Про це потрібно завжди пам’ятати. Духовне життя людини – це основа нашого земного життя. Жити не зади того, щоб їсти. Літом і восени закручуємо на зиму банки, і живемо заради цього. А зимою живемо, щоб все те закручене поїсти, щоб воно не спортилося. В такому випадку ми думаємо, що наше життя має якийсь сенс, але насправді це ми так себе обманюємо, та шукаємо цього сенсу там, де його нема.
Візьмемо обряд вінчання. Сьогодні напевне немає таких молодих пар, які б вступали до шлюбу, але б не вінчалися в храмі. Але що це дає, якщо кожна друга пара розлучається упродовж перших 3-5 років? Якщо зайшли сто одружених людей до храму, то за три роки добрих п’ятдесят із них розлучаться. А чому це так? Тому, що храм сам по собі не може дати людині те, що вона повинна здобути власною працею, сама або зі своїм шлюбним партнером. Господь не діє замість нас, але допомагає нам, коли ми щось робимо. І чим більше ми будемо працювати, тим більше Він буде нам допомагати.
Часто думають, що коли охрестити дитину, то вона не буде хворіти або не помре. Якщо миропомазати – всі хвороби самі собою зникнуть, і коли причаститися, то виздоровієш від усіх хвороб на світі. Так само й з вінчанням. Думають, ось повінчаємось, і це вже автоматично буде на все життя, та застрахує від розлучень. Але не забуваймо, що Таїнства, які ми приймаємо, є лише зернятками, які ми саджаємо в свою душу. І наскільки ґрунт нашого серця буде сприятливим до того, щоб це зернятко проросло, буде й залежати дійсність усіх таїнств Церкви, які звершуються над нами.
Бачимо, що самі по собі, без віри, Таїнства нічого не дають! Усі вбивці, злочинці та маніяки нашого часу, що сидять по тюрмах, у дитинстві також, як і ми всі, були охрещені, тобто, всі вони – християни, та брати по вірі кожному з нас! Але цей простий обряд, без їхнього бажання співпраці з Богом, нічого їм не дав. Вже потім, коли їх зловили та покарали, дехто з них почав розуміти, що потрібно жити по-іншому, приходити до церкви, молитися та поститися. Чи прислухалися ви коли-небудь до тих тюремних пісень? Всі вони надзвичайно жалібні, майже всі вони про сумну долю, про маму та часи, коли все було по-іншому. Очевидно, це «дуже добра» дитина, якщо про рідну маму згадала лише під дулом конвоїра!
Церква тому й каже привчати людину до праведності з самого малечку, поки не стало надто пізно!
Нагадаю, що між католиками та православними в цьому питанні є одна, доволі принципова відмінність. Для католиків перше Причастя – це коли дівчаток одягають у білі платтячка, хлопчиків у костюмчики, і вони урочисто через усе місто крокують до костелу чи катедри, де при неймовірній пишноті, навіть при супроводі духовного оркестру, цих дітей підводять до Причастя. Натомість, для православних дітей духовне життя та перше причастя стається в ту мить, коли ще вагітна мати причащається Святих Христових Таїн. Вважається, що Причастя, яке приймає мати, вперше приймає й немовля. Безумовно, мати найтіснішим чином зв’язана зі своєю дитиною не лише фізичним чином, але й духовним.
Так само й далі, після народження дитини, Церква не залишає її своєю опікою, а вже з перших днів життя молиться за новонародженого, а після звершення над ним таїнства Хрещення, вона стає повноцінним православним християнином та отримує право, дозвіл, привілей, приступати до всіх інших необхідних Таїнств. Бо той хто не хрещений, є язичником. Тому, його треба якомога раніше принести до храму, щоб у дитини не було досвіду життя без Бога.
Все, що ми робимо часто та багато, в наших руках вдосконалюється. Відомий навіть такий принцип 10 000 годин. Якщо людина стільки часу буде займатися будь-якою справою, вона стане професіоналом. Навіть, якщо раніше вона нічого про неї не знала.
Якщо хтось із вас захоче стати професійним письменником, фотографом, математиком чи навчитися дуже добре грати в шахи, то за десять тисяч годин занять ви станете фахівцем, і будете розумітися на цих речах суттєво краще всіх інших людей з вашого оточення.
А тепер подумайте, що грішимо ми з вами багато більше, ніж 10000 годин за життя. А відтак, стаємо справжніми професіоналами в гріху, постійно повторюючи будь-яку зі своїх пристрастей.
Ось дивіться. У пачці цигарок зазвичай їх двадцять штук. Якщо людина випалює пачку сигарет у день, то курить вона двадцять разів, а молиться максимум двічі – вранці та ввечері. Яка це людина? Хто вона? Більше курець чи більше християнин? Очевидно, можна відповісти з математичною точністю. Вона є курцем рівно в десять разів більше, аніж віруючим. Також не треба забувати, що окрім куріння в людини є неймовірна кількість інших гріхів, значно страшніших, які ми так само щодня повторюємо.
Інша проблема, що стає перед людиною, яка хоче покаятися перед Богом і священиком, це проблема того, що вона не може промовити всі гріхи. Але не називає вона всі свої гріхи не тому, що забула частин з них. Справа в іншому. Дуже багато наших гріхів ми навіть не сприймаємо гріхами. Ми не знаємо, що це гріх. Ми не відчуємо своїх вчинків гріхами!

І переконати когось у цьому неймовірно важко, а то й взагалі неможливо. Коли розмовляєш, приміром, із молодими людьми про важкість гріха блуду, про те, що не можна до шлюбу цілуватися, тебе сприймають, м’яко кажучи, за дивака. Я чув у відповідь: – Як це не можна? Коли ми цілуємося, то нічого злого в цьому немає. Мені приємно, їй приємно. Чому це гріх? Ваші заповіді застаріли! І здається питання – елементарне. Але прийняти його розумом і серцем дуже й дуже важко. Але молодим це й непотрібно. Вони вже самі обирають власні пристрасті, садять у душу собі ці зернятка гріхів, які будуть проростати і мучити їх до самої старості. Церква любить людину, тому попереджує, щоб вона цього не робила. А чи послухає Її людина чи ні – справа самої людини. Не послухає – буде мучитися сама та мучити своїх близьких. Ти нині крадеш? Твої діти народяться злодіям. Сам п’єш? То й діти твої будуть пияками, бо ці пристрасті передаються по спадковості. Якщо в сьомому класі ти вже починаєш цілуватися з хлопцями, то в 23 роки ти вже будеш покинутою матір’ю-одиначкою, від якої піде черговий коханець. Це очевидні речі, в яких немає нічого надзвичайного чи такого, що було б важко зрозуміти.

Люди знають це, але чому думають, що їхня ситуація цілком інша! Але як вона може бути іншою, коли ти живеш так само нерозумно та по-хамськи, як жили твій прадід, дід і тато? А якщо ти так само жив як вони, то з якого дива в тебе повинен бути принципово інший результат? Все повторюється.
Згадуючи життя святого Силуана варто наголосити, що можна бути простим москалем Тамбовської губернії, але вдосконалюючись у праведному та чистому житті, Господньою благодаттю перетворитись на святого преподобного Силуана Афонського. Цей простий селянин став окрасою землі Афонської!

Уявіть-но собі, що там живуть тільки ченці, тільки преподобні. Стати унікальним ченцем серед ченців країни, де упродовж багатьох сотень років неймовірно складно. Це коли до нас приїде афонський монах – це справжнє диво! Один живий монах на всю Україну! Але ж на Афоні всі чоловіки ченці! Всі ченці афонські! Але ж Силуан своїм життям досягнув того, що його нині пам’ятають усі хто там живе. Його пам’ятаємо навіть ми.

Так само, як і та жінка, яка зробила невелику послугу для Христа Спасителя, за Його обіцянкою стала відомою на весь всесвіт, так і про святого Силуана згадуємо навіть ми з вами нині. І це будуть робити наші діти та всі послідовники до часу, поки існуватиме Православна Церква. Ми пам’ятаємо про день його блаженного кончини. Ми пам’ятаємо його життя. Маємо деякі записи. Вони до речі, досить короткі. Святість – це смирення. Ця двоїця завжди себе приховує від усіх, якщо вона справжня. В життєписі святого було всього лише кілька речень. Звідки прийшов, у якому році, коли було пострижено, коли відійшов у вічність. Ось, що знає історія. Усе інше – зберегли люди, які особисто знали святого.
Сам Силуан був малограмотною людиною. Він закінчив усього два класи. Спробуйте, якби такий простець захотів би нас чогось навчити. Щоб ми такі людині відповіли? Як ти, нікчема, наважується думати про таке! Хіба ти не знаєш, що в мене вища освіта, а в тебе лише два класи. Але хіба якість стосунків із Богом залежать від освіти? Ти можеш бути доктором богослів’я, але при цьому – першим негідником і атеїстом. А можеш навпаки – бути простим, малограмотним християнином, але жити при цьому так праведно та чесно, що тобі не буде соромно, коли тебе буде судити суд Божий. Антон Чехов якось писав, що: «порядній людині і перед собакою буває соромно..». А ми як живемо? Своїх близьких, дітей чи батьків уже зовсім не соромимося. Наскільки це величезне поле для роботи!

Батьків чи друзів починають потребувати та любити тільки в той момент, коли ті або помруть, або перестануть нас потребувати та спілкуватися. Може в голос це люди не кажуть, але на Сповіді не раз про це чуєш. Люди розуміють, що якби їм тоді мати теперішній розум, то все було б зовсім по-іншому. Але ж хіба це якась екстраординарна новина? Ні! Церква з давнини нагадує, що потрібно шанувати батька та матір, щоб довго жити на землі та відчувати добро в житті.

У той час, існує заповідь не лише про ставлення дітей до батьків, але й навпаки – про ставлення батьків до своїх чад. Пригадуєте? «Батьки! Не дратуйте своїх дітей». Отак відкритим текстом каже Біблія!

Я дякую вам за увагу. Нехай вас щедро поблагословить Господь за те, що стільки часу відмучилися і дослухали до кінця моє слово. Нехай Він допоможе нам усім дочекатися до наступного богослужіння. А святий преподобний Силуан Афонський буде нам надійним охоронцем, оберігаючи нас від усякого зла своїми молитвами. Щоб цей зв’язок, що існує між Афоном і Україною, між усіма православними християнами, лише міцнів. Щоб усім було зрозуміло, що теж маємо стосунок до цього святого, а він, у свою чергу, не вважає чужими й нас із вами. Він любить нас, а ми його. Ми до нього молимося, а він нас вислуховує. І будьмо певні в тому, що ця любов святого до нас вища за будь-яке розуміння: навіть коли ми за себе не молимося святий Силуан молиться за нас берзперестанно. І там, на Небесах, будучи нашим заступником і товаришем, робить усе можливе, щоб не тільки самому досягнути Царства Божого, але й нас із вами туди довести. Коли гинуть наші вороги, то вони хочуть не спасіння, але щоб і ми загинули разом із ними. А наші друзі роблять по-іншому. Гинучи самі, вони рятують с нас, але за Божою благодаттю, дивом рятуються перше нас. Це принципова різниця між справжнім другом та справжнім ворогом. Будемо молитися святому Силуану, щоб навчав нас розрізняти цих людей та обставини.

Дякую ще раз за молитву. Божого благословення кожному з вас, щоб ви мали натхнення та наснагу ще сюди приходити, не обтяжувалися моїми довгими словами, але розуміти мене. Спаси вас Господи!