На свято Винесення Хреста Господнього та мучч.Маккавеїв

Декілька років тому, серед інтелігенції був популярним один літературний твір, і ті, хто любить читати, його обов’язково читали. У ньому із точки зору Варрави – того розбійника, якого відпустили під час страти Ісуса Христа – описуються останні євангельські події. Коли його читаєш, то починаєш розуміти, наскільки величезні страждання перенесла та людина, яка тільки очікує смерті, яка лише знає, що її чекає фінал, але немає ніяких мук і фізичних тортур. Знаємо, що подібне було з відомим письменником Федором Достоєвським, якого засудили до страти. Його засудили до страти за неповинність царю, повели на шибеницю, одягнули на голову мішок, але вирок у останню мить відмінили. Це було одне з найстрашніших покарань, яке може зазнати людина. Знати що ти помреш, чекати цієї смерті будучи при свідомому глузді та доброму фізичному здоров’ї і ніщо навколо не говорить, що ти мусиш померти.

Так ми з вами не можемо собі уявити, що відчував Христос, Який йшов на свої добровільні страждання. У одній із молитов ми так і читаємо «Грядий на вольную страсть Христос…». Тобто, Христос Сам йшов на страждання, Він обрав цей шлях. Не замість Нього хтось це обрав, але Він Сам захотів постраждати для того, щоб дозволити нам мати життя вічне.

Як ми, доживши до своїх літ, цінуємо навіть добре слово! Як ми тішимось звичайною листівкою, яку отримуємо, хоча їх вже не отримували вже сто років. Як ми радіємо, коли до нас хтось привітається і скаже хоча б добре слово! Як нам буває радісно на душі, коли нас хтось просто запитає, як наше здоров’я чи самопочуття, бо цим видно, що ми цій людині небайдужі. А тепер уявіть собі, як би ми поставилися до людини, яка б підійшла до нас та сказала, що хоче взяти на себе нашу хворобу. А як би ми поставились до людини, яка б хотіла померти заради нас, щоб одного дня ми не померли, а жили далі, а вона – замість нас померла?

Так сталося з Христом – Господом нашим і Спасителем. Він будучи Царем, Творцем, Господом усього світу, прийшов на землю щоб стати рабом цього світу, нашим рабом і послужити кожному з нас ціною власного життя. Святе Писання так і каже: «Так полюбив Бог світ, щоб кожен хто увірує в Нього не помер, а мав життя вічне». (Ін. 3:16)

Так, Христос-Бог прийшов у наш світ, щоб померти! Який це неймовірний абсурд! Як може померти Бог? Таїнство Великої суботи, коли Христос бездиханно лежить у гробі – незбагненне для людського розуму! Це ще один доказ того, що наша віра не придумана людьми. Коли б люди придумували собі віру, вони придумували б її зручною та логічною. У ній би не було постів, виснажливих довгих молитов, не було б нічого такого, щоб було складно та незручно виконувати. Натомість, усе те, що є в Церкві, навіть коли нами не схвалюється, не подобається, його складно робити – воно все походить від Бога і створене Ним для нашої ж користі.

Отже, Християнство абсурдне вже в тому сенсі, що показує те, як Бог применшує себе, приймаючи вигляд раба (Фил.2:7).

• Він прийшов померти для того, щоб ми більше ніколи не помирали.
• Він прийшов для того, щоб на хресному дереві знищити рукописання наших гріхів.
• Прийшов, щоб знову повернути Адама до раю.
• Щоб смерть, як раніше, не мала над нами влади.

Ви ж пам’ятаєте, що раніше, коли наші прабатьки Адам та Єва жили в Едемському саду, то мали безсмертя – у них була така духовна та фізична властивість, що вони не помирали. І тільки після того, як вони згрішили гріх наче якась хвороба, наче якась отрута увійшла в нашу природу та передається з покоління в покоління, так і до нашого часу. Саме з того часу ми всі хворіємо, грішимо та що найгірше – помираємо.

Сохраненное изображение 2014-8-18_10-33-31.390

Сила цього Хреста Господнього, на який ми нині всі дивимося, проявляється в тому, що він змінює існуючий порядок речей. Господь показує нам, що є сила більша смерті – це любов. І хоч для багатьох людей хрест – це лише знаряддя ганебної смерті, то для всі нас, православних християн хрест – це знаряддя, засіб та передумова нашого вічного життя. Знаряддя нашого перетворення та видимий символ нашого майбутнього.

Якщо ми хочемо знати, чи нас хтось любить, то запитувати про це немає сенсу. Людські слова давно нічого не варті. Значення мають лише конкретні справи. І ось, нині Господь показуючи Свою любов, ставить перед наш духовний взір цей святий хрест, показує нам цю Голгофу.

А ще, Христос показує, що навіть коли весь світ від Нього відвернувся, Він все одного готовий за нього постраждати. Не забуваймо також, що Христос прийшов постраждати не тільки за святих людей, не тільки за праведників, пророків і апостолів. Він прийшов постраждати й за тих, хто Його бив, хто давав йому ляпаси, за тих, хто в Його пречисті руки та ноги вбивав величезні цвяхи, хто знущався і б’ючи по обличчю питав «пророкуй, хто тебе вдарив». (Луки 22:64)

Сила цієї любові Господньої –  це те, що повинно нині запалити нас для щоденного життя. Що таке любов? Ось те, що ми бачимо на Голгофі і можна назвати повноцінною Любов’ю. Тому, що всі інші слова просто тьмяніють у порівнянні з цим: з тим, що одна людина може зробити для іншої. Але ми бачимо нині цей хрест, бачимо цю землю, скроплену найсвятішою кров’ю…

А ще бачимо, як Христа покинули навіть найближчі учні. Ті, хто обіцяв бути з Ним навіть коли відречеться весь світ. Але коли прийшов час, тільки Пресвята Богородиця, кілька жінок та апостол Іоан Богослов неподалік стояли та дивилися на те, як відбувається ця найбільш ганебна, найбільш жорстока страта на землі.

Якщо ми дійсно хочемо стояти біля хреста Господнього, разом із тими людьми, які оплакують Його, якщо ми хочемо прийняти від Спасителя цей дар життя, то повинні перш за все пам’ятати, що хрест це не символ ганьби чи тортур, а символ любові Божої до людей. І якщо ми хочемо її сприйняти, то повинні народити в своєму серці таку ж любов і віддавати, ділитись нею з усім світом.

У наш час люди дуже багато говорять про любов. Про це є багато фільмів та книг. Дуже багато людей говорять іншим про свою любов. Але ми також знаємо й про те, що нині кожна друга сімя розпадається, не поживши разом і трьох років. Це тому, що люди не розуміють що ж таке справжня любов, та плутають свої емоції, своє психічне та емоційне ставлення до людини з глибоким сердечним станом, якого можна навчитися лише в Бога.

Любов це не емоції, а конкретні вчинки. Любов це коли не робити людині зла, яка тобі не подобається. Ми не мусимо свого ворога кожного разу обіймати та цілувати. Але нам цілком доступно не відповідати йому кривдою за кривду, а злом за зло. Так само Христос юдеїв запитував, яка їм користь, якщо вони люблять тільки тих, які люблять їх? В такій поведінці немає нічого надзвичайного, так поводяться і тварини. Коли одне звірятко кусає іншого, то той кусає його в відповідь. Так і навпаки – якщо та її лиже, то інша їй цим же й відповідає. Але ж люди багато вищі від тварин! Ми повинні жити зовсім не так, як показують нам наші пристрасті, а так як буде корисно нашій душі та нашим особистим стосункам із Господом.

Так святі отці розповідають нам і про інший рівень духовного життя та інший вимір любові. Як кажуть угодники Божі, любов – це правильний стан нашого серця, при якому ми здатні любити всіх однаково, не ділячи на ближніх чи дальніх, родичів чи чужих, знайомих і незнайомих. Звісно, таке нині нам недоступно, але ми повинні знати, що так буває, а святі подвижники благочестя досягали такого стану – стану абсолютної любові, тобто стану святості. Вони любили всіх безумовною любов’ю – навіть незнайомих раніше людей. В Житіях Святих про це постійно пишеться. Вони любили їх так, як люблять рідну маму чи рідних дітей. І зауважмо, що це не було лицемірне намагання показати власну праведність. Це було щире бажання проявити власне сердечне почуття до ближнього.

І от нам нині, поклоняючись цьому святому Хресту Господньому, потрібно просити в Бога сили навчитися основного уроку який Святе Писання відкриває нам так: «Немає більшої любові, якщо хтось покладе душу свою за ближнього свого». « Покласти душу» тут означає не тільки віддати своє життя. Це й присвятити іншій людини свої сили, увагу, фінанси – та все що завгодно!

Сьогодні ми також вшановуємо молитвами мучеників Маккавейських, їхню матір Соломонію та учителя Єлеазара. Вони захищаючи свій народ увійшли в історію юдейської, Старозавітної Церкви і цей подвиг любові до своєї земної батьківщини ми також повинні з вами наслідувати. Але разом із цим, ми не маємо забувати, що таких самих мучеників ми з вами маємо і в наш час. Тому, що ті люди, які відали свої життя за Україну, захищаючи правду, справедливість, людську гідність це також святі, хоч і не канонізовані Церквою. Коли люди вмирала на майданах, дерев’яними щитами захищаючись від снайперів, то вони не йшли туди заради грошей, політики, нового президента чи уряду. Вони йшли захищати людську гідність. А людська гідність – це основа християнського вчення. Без поваги до людської гідності, без любові до людини не може бути жодного повноцінного суспільства – воно одразу мертвороджене. Тому , можна сказати, що ті люди – неважливо як їх називати – чи «Небесною сотнею», чи просто воїнами українського війська, що десятками вмирають щодня в зоні АТО, всі вони є нашими друзями та ходатаями перед Богом. Вони не просто віддали свої життя за себе, але загинули заради нас та замість нас. Вони померли для того, щоб не померли ми.

У цьому вони уподібнилися Самому Спасителю, а їх військовий подвиг уподібнюється до Христового подвигу хрестоношення. Як Христос полюбив нас до самого Свого кінця, так як і ці, невідомі нам солдати, яких ще не всі імена, і навіть, точну кількість, ми не скоро дізнаємося. Очевидно, їх більше, ніж говорить нам офіційна хроніка. Але ми повинні знати, що всі вони є для нас ближчі, ніж наші родичі. А тому, ми кожного дня повинні за них молитися, просити в Бога благословення для тих хто живий, хто нині стоїть за нас на полі бою, чим не тільки уподібнюється Маккавейським мученикам, але й багато в чому їх навіть перевершує. Бо ті знали добре за що вони воюють, хто їхній ворог, а хто союзник, вони мали чіткі орієнтири та знали, що коли вони будуть захищати свій народ і свою Церкву, то їм буде добре. А ці наші солдатики дуже часто беззахисні, нічого не мають і не знають, навіть буває, що не мають на чому пересуватися.

Подумайте, що українські військові йдуть на війну автобусами, в той час, коли російські найманці та злочинці пересуваються бронетранспортерами та танками! Хіба був би сенс їм воювати, якщо б вони не вірили в перемогу справедливості та вічного життя? Ось де проявляється віра! Якщо людина хоче віддати життя ще поки за якусь абстрактну Україну. Начебто багато з нас на словах люблять свою державу та свій народ. Але лише для незначної частини людей ця любов проявляється конкретними вчинками, не шкодуючи власного життя.  Ви ж подивіться, що там переважно все молоді люди! Вони залишають своїх дружин, батька та матір, якими також треба опікуватися, дітей, які ще не довчилися. Оце наші герої, та мученики. Хоча й не канонізовані. Тому, я заохочую всі нас якомога частіше молитися за них, бо це вони нині проявляють ту любов, до якої закликав Христос.

Якщо хто нині хоче побачити правильне християнське, правильне духовне життя, то варто подивитись туди, де нині йдуть військові дії. В храмі дуже просто показати себе праведником: досить вивчити псалми, антифони напам’ять, але при цьому можна не мати любові до ближніх. А хіба є сенс в такому християнстві, у якому ти не любиш?

Будемо за них молитися та допомагати їм у міру своїх сил. Нагадую, що в нашому храмі продовжується збір продуктів та речей, які зможемо передати на передову. Бачимо, ось тут на столику вже стоять чимало продуктів, але це ще не все, що ми дійсно можемо принести їм. Це великий виклик нам усім і кожному. Голос нашої совісті повинен нам сказати, що є люди, які за нас вмирають, а нам буває часом і шкода дати їм і найменше.

Я дякую вам за спільну молитву. А зараз, ми ще поклонимось Чесному і Животворчому Христу Господньому та освятимо мед, мак, злаки та всі інші приношення, які нині за традицією благословляє Церква. Дякую вам за молитву. Слава Ісусу Христу!

By Прот.Євген on Сер 14, 2014 · Posted in Проповіді