Історія Церкви донесла нам такий випадок. Одного разу, коли помирав великий подвижник древньої Церкви Сисой Великий, навколо нього зібралися учні, щоб провести старця в останню дорогу. Вони дивилися на нього, але що з ним відбувається не розуміли. Бачили, що той з кимось розмовляє, але не бачили з ким саме, і не змогли розібрати тієї розмови. На запитання ченців про те, з він розмовляє, святий відповів, що з ангелами, які прийшли по його душу.
У відповідь на це святий просить їх не забирати його душі, а ще дати хоча б ще кілька хвилин на покаяння. Тіло цього святого мужа світилося яскравим світлом, наче в білий день.
Подиву учнів не було меж: – Отче святий, як ти можеш потребувати покаяння, якщо ти вже на землі преобразився і дивитися на тебе не можливо?
На це святий відповів: – Повірте браття, куди буде скинутий сатана, туди й мене кинуть!
Ось, якою була віра, ось яким було покаяння та смирення цього святого мужа! Він добре бачив себе в тій мірі гріховності, в якій є кожен із нас. Навіть будучи преображеним Божою Любов’ю, будучи великим подвижником благочестя, він все одно розумів те, що йому потрібно каятися. Так і кожен із нас відчуває потребу приступити до покаяння та причастя. Тому, що це ті речі, що можуть нас так само преобразити та змінити.
Як ми, в залежності від того, який одяг носимо, так себе й відчуваємо, так само й людина, що приходить до святих Таїнств Божих приймаючи їх змінюється, але не ззовні, а внутрішньо. Досвід Церкви засвідчив, і про це писало чимало святих Отців, що після причастя ми дуже мало зберігаємо свій благодатний стан. Дехто – кілька хвилин. Дехто – годину, чи навіть дві. Це неймовірно мало! І звичайно, розмірковуючи про це, ми приходимо до висновку, що благодать, яка прийшла до нас разом із Таїнствами, витрачається нами та неймовірно швидко проходить повз нас.
Виходимо ми з храму ще начебто окриленими, ще маємо якесь натхнення та наснагу. Але минає зовсім мало часу: ми сідаємо в автобус чи просто перейдемося по вулиці, як нашу голову напосідають безліч різних думок та справ, одна половина з яких нам непотрібна, а інша – відверто шкідлива. Вони відводять нас від найважливішого. І якщо Христос навчав нас «шукати перш за все Царства Божого та правди Його, а все інше нам додасться», то ми нині, зазвичай, все робимо навпаки – шукаємо все, що завгодно, даремно сподіваючись на те, що Царство Боже нам, якось само собою, додасться. Звичайно, такого не буде.
У світі є Закони Божі, закони природи, закони фізики. І вони діють незалежно від нашого знання чи віри в них. Як би ми до них не ставилися вони є і працюють. Якщо я не повірю в закон тяжіння, і вистрибну з п’ятого поверху сподіваючись на те, що цей закон на мене цього разу не подіє – я сильно помиляюсь. Цей закон подіє незалежно від того, що я думаю про нього. Так само треба казати і про духовні закони, що діють в людині. Незалежно від того, чи ми віримо у свою гріховність чи не віримо, має значення лише об’єктивна правда. А вона свідчить, що всі «люди згрішили і позбавлені слави Божої». Тому, кожному з нас необхідно усвідомити це, зупинитися та змінити напрям свого життя в бік Бога.
Кожного разу, коли ми приходимо до лікаря, він нам каже про те, що поки ми не зробимо необхідні аналізи, він нічого не зможе сказати напевне про наші хвороби. І вже згодом, на основі зібраних даних він призначає нам певні ліки та певне лікування. Без правильного діагнозу неможливо вилікувати жодну хворобу. Це ж саме стосується і питань душі. Поки ми не визнаємо, що ми з вами грішники, що всі ми потребуємо покаяння, ми не зможемо вилікуватися. Без бачення свого гріха ні в якої людини не народиться внутрішня потреба в Спасителеві. В такому випадку нас не треба спасати, бо з нами все гаразд, ми чудово себе почуваємо, особливо в порівнянні з іншими людьми: родичами, друзями, знайомими. Ми завжди знайдемо підстави для того, щоб звинуватити та осудити інших. Особливо, якщо у нас є певні причини так думати.
Наприклад, коли ми ходимо до храму, а інші не ходять. Коли наш храм пустий, а в ньому лише ми. Тому, нехай наше богослужіння буде для нас не черговою причиною для гордині та марнославства, а нагодою ще раз чесно подумати над своїм і згадати історію про митаря та фарисея. Один казав: «Дякую тобі Боже, що я не такий як він», а інший не смів піднести до неба очей та молився «Боже милостивим будь до мене грішного». І до того часу, поки думка про нашу духовну убогість, нашу негідність не увійде в наш розум та нашу свідомість ми не можемо назватися учнями Христовими. Ми, швидше, просто люди, які знаходять час для відвідування християнських храмів та богослужінь. Чи освячують ці речі нас, чи преображають – зовсім інше питання.
Зверніть увагу, як священик чи диякон на богослужінні кадить спочатку іконостас, а потім і людей – всіх вас. Чому це так? Тому, що за вченням Церкви кожна людина так само є іконою, образом Божим. Тобто, з цього випливає, що кожен із нас за своєю первозданною природою має щось спільне з тими іконами, які оточують нас у храмі чи вдома. Тому, давайте будемо жити так, що ми, які колись були сотворені як ікони Божі, своїм праведним і правильним життям освятили свої тіла і душі, так само, як священик освячує молитвою та кропленням свяченою водою принесені для освячення образи. Зі свого боку Господь вже зробив усе. І нині лише від нас залежить, чи сприймемо ми ці благодатні Таїнства собі «на зцілення душі та тіла» і чи дозволимо Богу освятити наше єство чи не дозволимо і не сприймемо.
Тому, дайте будемо цінувати кожну можливість приступити до Сповіді та Причастя, при цьому не забуваючи, що часте приймання святих Таїн накладає на людину особливу відповідальність. Ще апостол Павло писав, що чимало з тих людей, які приймають Євхаристію, а очевидно з нею і всі інші таїнства, «не розважаючи», приймали їх собі на суд і осуд, від чого чимало з християн хворіло та помирало. Якщо ми будемо виховувати в собі лише любов до храмових обрядів, а не будемо внутрішньо змінюватися, коли люди не зможуть побачити по нашій поведінці, що ми ходили то сповіді, то гріш ціна такій нашій сповіді, і до неї, в багатьох випадках, краще б було так часто не ходити.
У будь-якому разі, краще всього буде попередньо радитися з духівником, який вас добре знає і може оцінити ваш реальний духовний стан. Святе Причастя це величезна святиня. В одній із молитов ми кажемо, що це «вогонь, який палить недостойних». Тож, щоб він нас не спалив, будемо намагатися бути зразковими людьми не тільки в храмі, але й після того, як вийдемо за його поріг. Дякую вам за спільну молитву, ангела вам охоронця, спаси вас Господи!
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.