«Злими люди стають тому, що їх не люблять…»

– Чи легко бути добрим? Перефразовуючи класика скажу, що добрим бути легко та приємно. Доброта це нормальний стан людини. Хоча в наш час кожен добрий, розсудливий і позитивний вчинок тлумачиться мало не як геройство чи навпаки – як божевілля, насправді, добра людина це ніякий не герой. Вона просто робить те, що повинна робити, щоб залишатися повноцінною людиною, здоровим членом суспільства.

Доброта це те, що написано на серці кожного від самого народження. Пригадуєте, як Христос навчав бути нас «як діти»? Безумовно, тут мався на увазі не якийсь інфантилізм, але та дитяча щирість, доброта та безпосередність, яку ми з роками, а точніше – з гріхами починаємо втрачати, кожен із різною швидкістю. І наше завдання в цьому сенсі не дати пристрастям та порокам украсти в нас самих себе, наші найкращі принципи та ідеали. Доброта це норма, відсутність доброти – вада, хвороба.

– Доброта – природжена риса чи процес виховання і життєвих обставин?

Доброта, як і всі інші чесноти, закладається в людей Творцем як потенціал, як зернятко, яке потрібно зростити та отримати з нього добрий плід. Якщо дитина народилася в повноцінній, здоровій родині, їй багато простіше розвивати всі свої добрі якості, бо вона не залишена напризволяще, а перебуває в такому середовищі, яке сприяє їй у розвитку. Принаймні, не сильно заважає цьому. Натомість дитина, народжена в проблемних родинах, яких, до слова в нас тепер переконлива більшість, виростає скаліченою, оскільки її серце прагне до святості, але не бачить ані прикладу благочестивого життя, ні немає заохочення в цьому. Відтак, дитинка, найчастіше, спочатку ще прагне святості, а потім під впливом і тиском світу стає така ж як і усі. Будь-який психолог вам розповість, що в перші роки життя в дитини закладається певна матриця взаємостосунків зі світом – з родичами, близькими, незнайомими та самим собою. Із цим багажем вона буде жити до старості, якщо не буде спеціально виправляти. Як священик можу це підкреслити таким прикладом. Православна (та й Католицька Церква ) охрещують немовлят саме з тієї причини, що дитинка не має мати й найменшого досвіду життя в гріху. А тому, ще з перших днів, ми доручаємо її Богу та закликаємо на неї Господню благодать. Потім може бути надто пізно. Звичайно, зараз я говорю про глибинну людську доброту, а не те, що ми маємо наслідком власних емоцій: сьогодні я люблю, а завтра – ненавиджу, сьогодні я добрий, а завтра до мене краще не підходити, не говорити, а ще краще – не дивитися в мій бік.

– Добра людина у сучасному світі – яка вона? Які її вчинки, слова тощо.

В ідеалі, добра людина – це християнин. І зараз я спробую пояснити чому. Лише в світогляді християнина закладено правильну мотивацію добра. Хіба не бувають милих атеїстів, здатних на добрі, шляхетні вчинки? Звісно, що бувають. Вся радянська імперія колись була побудована на власній моралі, яка принаймні на словах декларувала справедливість, рівність, братство та підтримку людям. І певний час ця ідеологія могла протриматися, бо мала за собою личину добра. Однак, в тривалій перспективі все виявилося не так оптимістично, бо за моральністю повинна бути ще й духовність. Часто люди роблять добро не заради добра, не заради Бога та спасіння душі, а заради користі та формальних зовнішніх вигод. Ти думаєш, що він старанно трудиться бо служить ідеї, а для нього важливо отримати за свою роботу нагороду, похвалу, добру репутацію, грамоту чи медальку.

Пригадую кілька років тому був сюжет по новинах, де розповідали, як злодії навідалися в будинок якогось ветерана та поцупили його заощадження та коштовності. На камеру цей чоловік сказав буквально так: «вони вкрали в мене медалі, а я за них життям ризикував». Звичайно, таку незграбність у висловах можна списати це на розгубленість та важкий психологічний стан ветерана. Все ж, мені здається, він сам не бажаючи цього, висловив те, що давно сиділо в його підсвідомості: він ризикував життям не заради добра іншим людям, але задля чергового підвищення по службі. Віруючих людей земні вигоди цікавлять найменше. Принаймні не настільки, щоб заради них треба було жити та вмирати. Для нас головний приклад для наслідування Спаситель Ісус Христос, який зі своєї доброти та любові взяв на Себе наші гріхи та помер за нас. Христос неймовірна концентрація доброти. Він Сам – безмежна Доброта та Благість. У нас є два шляхи: можна вибрати Христа Спасителя, а можна – медальки та грамоти.

– Більшість доброту сприймають, як слабкість. Як гадаєте, чому так?

Думка про те, що добрий – це слабкий належить дияволу. Нею він зачіпає, дразнить нашу гординю та честолюбство. У природі людей, особливо чоловіків, закладено стремління бути сильним, «сильним духом», іноді навіть жорстким. Сатана ж хоче, щоб ми, маскуючи свої комплекси, побоялися показатися комусь добрим і слабким, бо цьому світу такі люди не потрібні. А відтак, постійно провокує людей підміняти жорсткість на жорстокість, нашіптує частіше використовувати фізичну силу там де цілком згодилося б добре слово. Гріховний світ – це, по замовчуванню, небезпечне середовище для людини. І тому, деякі вважають для себе прийнятним нападати першим.

– На вашу думку, доброта і справді є слабкістю? Чи навпаки?

Наш світ травмує людей тим, що диктує моду на штучні цінності. Очевидно, без зовнішнього тиску, ніхто б і не здогадався, що люди повинні користуватися лише конкретною маркою мобільного телефону чи носити подерті джинси, але не просто носити: їх потрібно купляти одразу подертими! Людині без тиску ззовні ніколи б не прийшло в голову вбивати себе анорексією, якби з усіх сторін не показували їм худих моделей, видаючи це за норму. Так само, за норму та чесноти нині видаються хитрість, лукавство, вміння з усіма домовлятися, «знаходити компроміси», вести подвійну бухгалтерію, бути толерантним до гріха чи зберігати нейтралітет в особливо критичні моменти боротьби добра та зла. Все це неприродне для людини, а тому її потрібно цьому спеціально вчити. При такому тиску з усіх сторін псевдо цінностей та відвертого гріха залишатися добрим та нормальним (ще раз нагадаю, що це слова-синоніми) вимагає надзвичайної мужності та віри в Бога. Це зовсім інший рівень людини та якості її життя. Годі вже нагадувати й протилежне: кожен грішник – слабкий, зв’язаний по руках і ногах, перебуває в полоні власних пристрастей і пороків. Тяжко мучиться, але сам собі допомогти не може. Насправді, добрий – це сильний, а злий – це слабкий.

– Часто людям легше бути добрими і толерантними із сторонніми, а на ближніх – вже цього не вистачає. Причина – в самих ближніх, в обох сторонах чи той, хто поруч постійно, вже не має такої цінності?

Справжні, не награні доброта та любов – вони безумовні та не залежать від обставин чи людей. Так само, як для культурної людини просто нереально плюнути на підлогу десь у театрі чи на вулиці, так для повноцінної, духовно та душевно-здорової людини зробити щось зле – суперечить усьому її єству. Часто добрі люди навіть за багато років так і не навчаться підвищувати голос на інших. Це начебто й корисно, але їм це просто ні до чого. Бо й дійсно, якщо можеш обійтися без цього, то краще обійтися! Ще раз наголошу, що нам, пристрасним людям, все-таки слід розрізняти зло, як стан нашого серця та зло, як нашу тимчасову помилку, невдачу. Якщо в останній нам іноді можуть «допомагати» інші люди, то за вперте та свідоме вирощування зла в собі несемо відповідальність лише ми.

– Хто у вашому житті особисто найдобріший до вас?

Для мене найбільшу користь, а відповідно, найбільше благо приносять люди, які в силу причин мене недолюблюють. Лише під тиском незручностей, чужої критики та скорботи я можу реально подивитися на свій внутрішній стан. Якби мені ніхто не чинив прикростей, я б ніколи не дізнався, що я можу хворобливо реагувати на критику чи що деколи мої слова чи вчинки можуть приносити біль чи незручності, або заздрість чи щось інше. Тому, я намагаюся, за наукою Святих Отців, у кожній людині бачити свого вчителя. Одні вчать мене яким я повинен бути, інші показують, яким не можна бути в жодному разі. Іноді, коротка, майже випадкова розмова з пацієнтом наркологічного диспансеру може принести мені більше користі, як багаторічне спілкування з професорами та священиками.

– А ви?

Я чудово усвідомлюю, що надто мало досяг на цьому поприщі. Тому, нічим особливим похвалитися не можу. Хіба хотів би попросити про молитву за мене грішного.

– Колись почула цікаву інтерпретацію на біблійне «Підстав другу щоку». Мовляв, той, хто раз вдарив, вдарить і вдруге – саме й тому підстав другу щоку. Цікава ваша думка щодо цієї інтерпретації.

Як вірний син святої Церкви, я намагаюся не мати власних інтерпретацій Священних текстів. *смайлик* Насправді, євангелист Матфій, записуючи це повчання Спасителя , зовсім не хотів зробити нас пацифістами. У чому ж сенс повчання про «другу щоку»? Кожна людина в житті повинна бути готова, що її зло обов’язково до неї повернеться. Святі Отці нагадували про це приблизно так: коли тебе ударять по одній щоці, ти згадай все те зло, неправду та горе, які ти причинив своїм ближнім та залишає після себе на цьому світі. А згадавши – підстав іншу щоку міркуючи: по ділам моїм отримую я, і вартий ще більшого покарання.

– А як щодо так званої насильної доброти, коли хтось краще від нас знає, що нам краще робити, як жити, з ким спілкуватися і так далі? І це з невинним нав’язуванням – я ж тобі добра бажаю. Чим є насправді оте насильне добро? Коли і чому воно проявляється?

Ця тема настільки багатогранна, що про неї можна говорити місяцями. Безперечно, старші та досвідченні люди можуть і повинні допомагати молодшим знайти правильні рішення чи здобути правильну науку. Насправді, Заповідь Божа про пошану батьків – це ще й наш обов’язок навчатися від тих, хто в чомусь кращий за нас. Нічого надто шокуючого чи навіть дивного тут немає. Коли станемо дорослими, розумними та освіченими, ми теж маємо своїм священним обов’язком виховувати інших – молодших, за яких ми несемо відповідальність. Однак, у всьому потрібно триматися «золотої середини». Авторитет чи розум не залежать від віку, а від особистого подвигу людини та її бажання працювати в першу чергу над самим собою. І вже згодом, якщо попросять, то можна щось комусь і порадити, допомогти. Складно говорити про це «гіпотетично», без уваги на конкретну ситуацію.

Як священику, мені надто часто приходиться вчити життю людей, які прожили вдвічі чи втричі більше за мене, але добрих результатів при цьому не досягнули. Інший спектр питань у зв’язку з цим чисто психологічний. Люди нерідко мають хворобливі стосунки, аддикції, при яких своєю поведінкою мучаться самі та мучать собою інших. У такому разі я б радив звертатися за кваліфікованою допомогою до духівника чи психолога. Знаєте, в лікарню, де я працюю, зайти чи вийти так просто не вийде. Там усі двері ретельно закриваються на замки. І зроблено це не тому, що медперсонал не любить своїх пацієнтів, а навпаки – саме тому, щоб ті в пошуках свободи ще більше не нашкодили собі. Впевнений, що багатьом хворим це виглядає насильством.

– У яких випадках добро і справді повертається добром?

У всіх без винятку. Різниця лише в тому, що в одних випадках це буває майже одразу, а в інших – варто трохи зачекати!

– Чи до всіх варто бути добрим? До кого – не варто?

Міркуючи по світському, звичайно, є чимало людей, які б не мали навіть жити на цій землі за те, що вони чинили або свідомо продовжують чинити. Усе ж, віра в Бога та добрі стосунки з Ним передбачають не просто нашу віру в Його існування, але переконання в те, що Він живий, тут присутній, все бачить і все контролює. Наше завдання – спокійно, впевнено, не зневіряючись, робити свої справи: робити добро, а самим уникати зла. Християнин не бере на себе роль судді, якщо від дійсно не є представником закону.

Обожнюю читати святого Ісаака Сиріна. Мене вразило, як він описував благодатне, любляче серце християнина. Можу процитувати: « Любляче (милуюче) серце палає в людині тугою про все творіння, про людей, про пташок, про тварин, про демонів і всяке створіння. При згадці про них і при погляді на них очі людини виточують сльози. Від великого та сильного жалю, серце стискається, і воно не може винести, чи чути, чи бачити жодної шкоди чи найменшої прикрості, завданої творінню. А тому, і за безсловесних, і за ворогів істини, і за тих, хто чинить йому шкоду щогодини приносить зі слізьми молитву, щоб вони врятувалися та були помилувані». Святі плакали за погибель демонів, а ви кажете, до кого не треба бути добрим…

– Як відрізняти добру людину від злої? Які ознаки? Зрештою, хто такий – злий?

Зла людина не живе у реальності. Вона перебуває у видуманому нею ж світі. І дуже ображається, коли в реальному житті люди ведуть себе зовсім не так, як вона собі вже фантазувала. Її ознаки – постійні плани на помсту, пошук ворогів та теорій зговору проти неї. Вона реально переконана, всім серцем і душею, що весь світ об’єднався проти неї одної ( чи одного) через те, що вона така досконала. Всі сили вона витрачає на світ власних фантазій: конструювання способів помсти, діалогів із ворогами, та варіантів провчити всіх негідників. Із такого «портрету» дуже легко прийти до висновку, що зла людина це людина, яку ще з дитинства достатньо не любили, часом її надовго залишали саму, били, сварили чи іншим чином подавляли відчуття безпеки та захищеності.

– Правила спілкування зі злою людиною, якщо її неможливо обминути.

Як на мере, тут можна використати два основних правила. Оскільки ми говоримо не лише про психічний, але й духовний стан, то найперше, за таку людину треба молитися. Іноді людиною настільки оволодівають злі сили, що її життя вже їй самій майже не належить. Якщо не втрутитися та не допомогти, така людина загине. Отже, в цьому випадку допомога в першу чергу повинна полягати в нашій молитві – приватній та загально-церковній. Якщо в мене є суперечки чи неприємності з кимось, найперше я молюся за свого ближнього, бо в такий момент їй особливо потрібна моя підтримка та любов, а мені – потрібно це від неї. І друге. Дуже важливо вчасно зупинити суперечку, поки вона ще більше не розгорілася. Правий не той, хто переможе у протистоянні, а той, хто зможе загасити вогонь злоби та злості. Тому, намагайтесь переконати опонента, що ви ніякої загрози йому не несете, а все що сталося між вами – прикре непорозуміння. Злими люди стають тому, що їх не люблять. Почніть любити грішника і ви зробите його святим.

– Наскільки від нас самих залежить, чи люди будуть з нами добрими? Що саме залежить?

Нічого не залежить. На світі жив Один безумовний, святий і найсвятіший Праведник, який нічого крім добра людям не зробив, але вони і Його катували, били, плювали, а зрештою, глузуючи прибили до хреста. Годі вже нам сподіватися, що світ буде приймати тих, хто відмовитися приймати його закони. Тим не менше, не треба опускати руки. Наша ціль не подобатися максимальній кількості людей, але мати чисте сумління, не порушувати Заповідей і жити по совісті. Врешті, дуже часто нагорода праведника чекає не тільки по смерті, але й тут, на землі, ще за життя. Тому, правильно розставлені життєві пріоритети допоможуть нам уникнути безлічі, як реальних, так і сфантазованих проблем.

Протоієрей Євген Заплетнюк, м.Тернопіль.