Православна Церква навчає нас про те, що всі люди, які померли до часу Страшного і Великого суду Божого, будуть очікувати остаточного вирішення своєї участі у вічності, перебуваючи в тому стані, який найбільше відповідає їхніми схильностям, характеру та звичкам. Для людини доброї та праведної Господь наперед дає відчути присмак Царства Божого, а люди нерозкаяні грішники навпаки – відчують пекельні страждання ще раніше самої Вічності.
Весь жах цього становища полягає в тому, що померла людина сама допомогти вже не може, бо між цими двома станами лежить велика прірва. Люди мають можливість визначитися з пріоритетами на цінностями лише за час свого земного життя, добровільно обираючи для себе або добрі, або лихі справи, знаючи про наслідки свого вибору. Саме тому наше життя цілком справедливо можна порівняти з підготовкою до важливого іспиту, який нас чекає після розділення душі та тіла. Після смерті ніхто з нас допомогти вже собі не може, але лише відповідатиме за свої слова, вчинки та наміри за життя.
Однак, Господь із Свого великого милосердя, дозволив членам Святої Церкви користуватися особливими привілеєм. Цей привілей і дарунок Божий полягає в тому, що віруючі люди можуть робити добрі справи в пам’ять про своїх померлих друзів, родичів і ворогів, і ця робота буде засвоєна ними у вічності, оскільки любов не має ні часових, ні просторових меж. Любов – сильніша за смерть.
Величезне значення для померлих має наше молитовне заступництво перед Богом за померлих. Свята Церква у заупокійних богослужіннях не лише прославляє велич Христового Воскресіння, не лише свідчить, що його плоди мають значення для кожної людини. У молитвах за померлих ми також просимо простити спочилим усі гріхи вільні та невільні та дарувати Царство Небесне. Звичайно, Господь приймає кожну щиру молитву, і задовольняє наші прохання, якщо вони будут сприяти людському благу та освяченню.
Іншим способом нашої допомоги померлим, окрім молитви, є святий піст. Це те крило, яке зможе привести грішника від землі до неба, яке переносить нас із місця егоїзму та нестримування в місце святості та поміркованості. Немає жодної людини в Царстві Божому, яка б не прагнула себе обмежувати та встановлювати для себе певні рамки. Постячи і стримуючись, ми наближаємося до святості, через тілесне утримання досягаючи й духовної досконалості.
А ще, є третє крило, яке здатне відірвати грішника від його пекла. Цим крилом є милостиня. Будь-яка наша жертва в намір енні дорогої нам, померлої людини буде засвоєна нею ж у Вічності. Саме тому, християни з такою уважністю та натхненням люблять обдаровувати бідних і потребуючих усім, чим лише можуть: грошима, їжею, одягом, притулком.
Усі ці три найбільші наші помічники в справі спасіння в повній мірі використовуються в арсеналі Церкви. Молячись за своїх померлих звершуємо в їх пам’ять богослужіння, серед яких найголовнішим є Божественна літургія, до якої готуємося особливо ретельним постом. А ще, ми приносимо в память про покійних жертви до вівтаря. Такими жертвами є свічки, хліб, олія, вино. Іноді це можуть бути гроші, які використовуються церковнослужителями для підтримки діяльності Церкви: для оплати комунальних послуг, праці людей, які працюють у храмі, ремонту чи придбання нового начиння.
Думка про те, що без жертви немає Божого милосердя до нас і правильна і неправильна водночас. Бог любить нас безумовною любов’ю. Божу любов не потрібно якимось чином купляти та завойовувати. Однак людина, яка не навчиться відмовляти собі чи допомогати іншим, не наблизиться до природи Господа, не здатна прийняти від Бога повноту Його благ. Христос колись порівнював багатіїв з верблюдом, якого хтось би захотів пропустити через вушко голки. Поки людина черства та егоїстична – вона наче той верблюд із притчі, хотіла б просунутися, але не може, поки не стане скидати власний балласт – не почне ділитися з іншими.
У багатьох православних храмах існують спеціальні місця, де можна принести свої дари, скласти пожертву чи зробити милостиню в пам’ять про померлих. Зокрема, чамало храмів мають особливий столик, який називається «канун». Це особливий стіл-підсвічник з металу, дерева чи каменю, який увінчано зображенням Хреста Господнього, Іоана Богослова та Пресвятої Богородиці, на якому також передбачена можливість ставити велику кільність свічок-офірок. І хоча в церкві немає принципової різниці, на якому саме свічнику ставити свічку за живих чи померлих, є традиція на такому столику світити свічки саме поминаючи людей, які вже відійшли у Вічність.
Також, кануном чи тетраподом називають столик, який стоїть збоку, чи виставляється на центр храму, у дні особливого поминання померлих. У такому випадку священнослужителі служать заупокійні служби (панахиди, літії, парастаси ), поіменно поминаючи всіх, заради кого було принесені ці пожертви. Запихати свічки в хліб – необов’язково, якщо є спеціальний підсвічник із вільними джля них місцями.
Приносити на панахиди прийнято свіжі продукти харчування, бажано – найкращої якості, оскільки ми приносимо їх Самому Богу через людей. Переважно, приносять хліб, цукор, олію, вино, крупи, яйця, цукерки. Однак, все залежить від традицій конкретного регіону чи навіть храму. Категорично не можна приносити до храму м’ясні вироби. Канони Церкви забороняють вносити у святилище, наказуючи тим, хто хоче принести такий дар – віддати їх священику в іншому місці.
Після богослужіння всі принесені речі розподіляються за благословенням настоятеля. Якщо священик благословить, то їх можуть роздавати працівникам храму чи комусь із потребуючих, дивлячись на те, щоб своїм милосердям не розвивати лінощів і схильності до жебрацтва в тих, хто просить не від голоду, а від пороків. На багатьох великих парафіях є традиція розвозити після велики богослужінь принесені до храму продукти в лікарні, будинки літніх людей, інтернати чи в’язниці.
Помилкою і невіглаством слід вважати поширене в деяких регіонах переконання, що принесеною до храму їжею ми якимсь чином «годуємо» своїх померлих. Звичайно, це не так. Мертвим уже не потрібен ні хліб, ні будь-які інші страви. Зате, все принесене потрібно живим, які згодом споживаючи це моляться Богу за упокій і блаженну пам’ять людини, заради якої була зроблена пожертва.
Ставлячи свічку за померлих, у православних християн є традиція молитися за них словами благочестивого зітхання: «Пом’яни, Господи, душі спочилих рабів своїх (імена), і прости їм всяку провину вільну чи невільну, даруй Царство Небесне», чи промовляти інші слова. Окрім цього, надзвичайно важливо написати записку з іменами на подати їх для поминання священиком на Проскомідії, яка звершується ще до початку кожної Божественної літургії. Потурбуйтесь про це заздалегідь.
Чимало дорогих нашому серцю людей відійшло уже у вічність, залишивши після себе на нашу любов, вдячність та пам’ять. Але, лише члени Церкви знають, що найкраще висловити їх можна в храмі Божому – молитвою, постом і милостинею. Вічна їм пам’ять і Царство Небесне!