Знаєте, є такі люди, які перетворюють власні оселі на смітники. Вони постійно приносять туди щось «дуже цінне», віднайдене в скарбницях сміттєвих баків. Зовсім нещодавно я бачив одну бабусю, яка сама ледве могла пересуватися. Через свій поважний вік і явно недоречний зимовий одяг на початку осені, чи то ще в кінці літа, кожен крок давався їй із величезними труднощами.
Якщо ви зайдете на офіційний сайт Києво-Печерської лаври (на цьому місті мій Ворд цілком справедливо виправив слово «лавРа» на «лавКа»), то в правому сайдбарі внизу екрану побачите відео під назвою «Вот вера моя из дел моих». Це півгодинний фільм, що розповість вам про намісника монастиря – митрополита Павла, який нещодавно відзначив 20-ть років свого намісничества в цій святій обителі.
«Чи можуть соціальні мережі сьогодні замінити живе спілкування у Церкві? Якщо так, то чим це загрожує сучасній людині у її особистісному намаганні налагодити діалог з Богом?». Однією з характерних ознак нашого XXІ століття вже стала його надмірна техногенність – насичення та перенасичення технічними засобами, мета яких не просто полегшити життя людей, але внести в це життя певний елемент розваг.
Сьогодні зі мною сталася якась майже містична історія. Вона не весела. Швидше сумна. Зрештою, в ній немає нічого особливого для стороннього читача. Але я її запишу, просто для себе. Це історія про один, неймовірно символічний, збіг. Наше селище, де я народився та живу – недалеко від Тернополя.
47 тисяч кремлівських бандитів, що отаборилися вздовж нашого кордону, досить однозначно натякають нам на те, що Російсько-Українська війна ще не завершилася. Можна передбачити, що як тільки наші козаки відіб’ють у сепаратистів та окупантів останнє село на Луганщині, Путіну в ту ж мить з новою силою захочеться захищати інтереси російськомовних громадян в Україні.
Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Дорогі брати та сестри! Господу Богу за час земного життя завжди випадала складна місія. Окрім того, що Він ніс спасіння людству, Йому потрібно було передати людською мовою ті істини Божі, які люди не могли збагнути самостійно.
Скажу відверто. Подорож до Європи мене трохи остудила. Остудила мій запал на кожному кроці кричати про те, що «Україна – це Європа». Ні, друзі. Нам ще дуже далеко до «прогнилого Заходу». Між нами сьогодні настільки величезна прірва, що кожного разу вигукуючи це історичне гасло, треба додатково уточнювати, що ж конкретно ми маємо на увазі.
Ні, я й справді не люблю подорожувати. Коли складаються умови, за яких я вимушений перебувати поза домом більше часу, ніж на те розраховував – я переживаю стрес. Мені не комфортно бути в умовах, при яких не буде змоги швидко повернутися до рідної хати за першим бажанням.
Нещодавно на дорозі я побачив голуба, якого розчавив автомобіль. Уявляєте? Це ж голуб! Він не просто міг утекти ногами, він уміє літати та має крила! Мене це так вразило! Не тільки тому, що я добре ставлюся до братів наших менших. Мені одразу прийшла думка, що цей мертвий голуб – символ людей, які самі вважають себе невдахами по життю, миряться з цим і помирають від визнання власної слабості раніше, ніж реально мали б померти.
