Днями в журналістів одніє відомої газети виникла думка поспілкуватися зі мною про досвід нашого з вами спілування та “прийому молитви” через Інтернет. І, як це часто буває, той матеріал у друк так і не пішов. Швидше за все, мої відповіді показали, що нічого надзвичайного я не роблю, бо це нормальна практика, яка в майбутньому буде тільки розповсюджуватися. Все ж, текст був написаний, букви – надрукованими, але ніким не читаними. Не пропадати ж такому добру, подумав я, й сьогодні пропоную його вашій благочестиві увазі. Давайте поговоримо про те, наскільки це правильно: подавати священику молитви через Інтернет.
1. Отче Євгене! Чому Ви користуєтеся такою формою подачі записок за здоров’я та упокій?
Насамперед хочу сказати для тих, хто мене ще не знає. Я багато років займаюся місіонерством у мережі, пишу книжки, публікую проповіді, записую відео та радіопрограми, консультую людей, як душпастир. На черзі, дасть Бог, нові проекти. Й, знаєте, було б дуже дивно, коли б священик робив все на світі й навіть більше, але не пропонував своїм друзям, своїй “віртуальній пастві”, головного – можливості помолитися разом. Зараз у мене більше 10000 підписників, не рахуючи сотень випадкових «захожан», які все одно, час від часу, у складні моменти життя просять про молитву. Віідмовити їм, звісно, не можу й не хочу. Для того, щоб всі ці молитовні прохання не губилися в різних місцях, під різними постами чи в приватних повідомленнях, я вирішив зробити спеціальний розділ свого сайту bogoslov.org. По-великому рахунку, задля більшої зручності він був потрібен мені значно більше, ніж самим людям. Вони все одно пишуть мені ці прохання. Інша справа, що я можу їх не побачити, або побачити запізно. І весь цей процес був доволі незручним. А тепер один із моїх друзів-програмістів запропонував мені таку можливість написавши особливий скрипт: усі імена, які я отримую, збираються в один файл, який цілодобово доступний мені чи вдома, чи в дорозі. Скажімо, я їду в автобусі й молячись можу переглядати імена, надіслані мені в режимі реального часу, а потім згадую їх в храмі за богослужінням.
2. Така форма подачі записок за здоров’я є новою у Тернополі? Чи Інтернет вже використовують для таких потреб в Україні?
Я думаю, нічого принципово нового по-суті тут немає. Хоча, швидше за все, з технічно боку в мене зроблено більш досконало. Я не просто отримую 1000 окремих листів із окремими іменами, а маю єдиний зручний файл із усіма проханнями, який можна роздрукувати чи переглядати в мережі з мобільного пристрою. Прохання про молитву – це нормальна практика. Й байдуже, яким способом ми просимо про це інших. Колись про це просили гінцями, голуб’ячою поштою чи в конвертах, а нині можна надіслати священику електронного листа. Ось, наприклад,на сайті нашого кафедрального собору є опція: кожен наш благодійник має можливість, жертвуючи певні кошті на будівництво, надіслати нам імена людей, за яких ми особливо молимося, вже як за своїх жертводавців. Тому, ідея не нова й нічого надзвичайного тут не бачу.
3. Чи таким чином вдається церкві бути ближчою до сучасних людей?
Церква це і є люди. Це ті самі люди, що в мережі. Але ті люди, які живуть із Богом, чи принаймні намагаються з Ним жити. Тут абсолютно немає жодного протиставлення. А ще, я би не наважувався стверджувати, що Церква – це обов’язково щось відстале, а всі люди, які вас оточують – неймовірно сучасні. Все у нашому світі відносне. Як священик – я теж людина свого часу, з усіма відповідними атрибутами нашого часу – як його плюсами, так і мінусами. Мені важливо бути не сучасним чи відсталим, а комусь потрібним і корисним.
4. Чи надсилають парафіяни записки через Інтернет? Чи скидають пожертви на картку?
Так, цей розділ досить популярний. Ми навіть здивувалися, запустивши такий проект – у перші дні я отримав тисячі реальних імен і сотні записок. Люди знають, що я не обманюю їх, бо служу їм уже багато років і користуюся певним авторитетом та довірою, що я сам дуже ціную.
Складати пожертви – це не обов’язкова вимога, але якщо хто розуміє важливість своєї жертви – він робить це, за що я вдячний усім і кожному. Тому, я там залишив номер своєї картки. Взагалі, це здорова практика: не просто молитися Богу, але й приносити Йому через священиків певні жертви. Колись приносили тільців чи голубів, вино чи оливу, а тепер приносять гроші. Це важливий елемент духовного і церковного життя – підтримувати церкву та її служителів. Тому, якщо про це не сказано спеціально, мені буває складно сказати, чи ці гроші, які прийшли, прийшли мені саме через те, що люди надіслали пожертву за молитву, чи це просто – підтримка моїх проектів у мережі, які також вимагають моїх особистих фінансових вливань..
Якщо ви читаючи ці слова відчуваєте неймовірну заздрість через мої величезні багатства – не варто. На жаль, у очах своїх заздрісників грошей і пожертв у мене значно більше, ніж на картковому рахунку. Хтось може – той дає. Хтось не може – то не може. Хто не може тепер – зможе пізніше. Гроші для мене – не принципове питання. Це, швидше, важливо для самої людини, яка вчиться оцінювати якість власних стосунків із Богом і душпастирем навіть у фінансовому еквіваленті.
5. Чи не суперечить це канонам церкви? Чи підтримують Вас у цьому інші священики?
Не хочу вас дивувати, але жодних канонів про Інтернет у нас немає. Принаймні, поки-що 🙂 Стосовно підтримки інших священиків, то з жалем можу сказати, що не всім до вподоби те, що я роблю. Різні люди. Є такі, що схвалюють і навіть й собі завели подібні сторінки. А й є ті, що критикують. Із різних причин. Скажімо, кілька священиків писали мені докори й зауваження, що я готовий звершувати святі Таїнства без грошей (а це дійсно так). А тепер ще молюся за людей не вимагаючи плати. Однак, я на це не зважаю. Кожен із нас перед своїм Богом стоїть, або падає. Хочеш роби так само, не хочеш – не роби. Судячи мене людина судить і сама себе. А ще, знаєте, існують люди, які бачать, що я роблю все не заради грошей, а через свій “добрий фанатизм”, то можуть підтримати моє служіння значно більше, ніж «заробітчан», якими керує тільки бажання заробити на хліб насущний. Знаєте, гроші важливі для кожної людини, й дуже добре, коли ваші парафіяни без особливого напоумлення це розуміють. Але для священика гроші далеко не основна мотивація в служінні. Дають? «Благодарю, приемлю и ничтоже вопреки глаголю». Не дають – так і буде. Якось приживемо. Бувало й гірше.
6. Чи не зменшує це кількість прихожан до церкви? Адже можна подати записку в Інтернеті і не йти до храму.
Ні, не зменшує. Я постійно кажу, що молитва «заочна» не заміняє молитву церковну. Навіть те, що ми побачили трансляцію богослужіння, зовсім не свідчить, що ми побували на службі. Ми просто подивилися трансляцію. Прохання про молитву дуже часто це надзвичайний випадок, коли людина, яка хоче помолитися за когось, реально не має можливості піти до храму саме в цей день, але молитви священика потребує. Скажу й інше. Кому не треба «жива» церква, не потрібно й «віртуальних» записок. Інтернет – це всього лиш інструмент комунікації зі священиком. Не з Богом, а священиком. Тому, я не тільки постійно кажу «людям з Інтернету», що їм треба ходити до храму. Я ще й тим, що стоять у храмі завжди нагадую, що не кожна їхня молитва є молитвою, і не кожне Таїнство їм іде на спасіння душі. Треба постійно працювати на собою, боротися за свою душу усіма доступними засобами. І якщо є можливість попросити про молитву в священика, який вас любить – чому б це не зробити? І ще одне. Я завжди прошу, щоб люди молилися взаємно й про мене. Це і буде справжнє Євангеліє і буде Живою Церквою. Навіть якщо нас зараз розділяють сотні чи тисячі колометрів, духовно ми можемо бути значно ближчими, ніж люди, яка нас оточують фізично в цей момент. Церква це не те, що логічно пояснються, а те, що відчувається серцем. Всім нам треба більше любові. Любові та молитви.
Дякую вам за спілкування
Дякую й вам. Божого благословення! Спаси нас Христос!
Якщо хочете, можете подати на молитву чи допомогти проекту.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.