«Чи можуть соціальні мережі сьогодні замінити живе спілкування у Церкві? Якщо так, то чим це загрожує сучасній людині у її особистісному намаганні налагодити діалог з Богом?». Однією з характерних ознак нашого XXІ століття вже стала його надмірна техногенність – насичення та перенасичення технічними засобами, мета яких не просто полегшити життя людей, але внести в це життя певний елемент розваг.
Неабиякий інтерес і жваве обговорення в мережі викликав російський переклад інтерв’ю єпископа Банченського Лонгіна (Жара) УПЦ Московського патріархату для румунського сайту activenews.ro. Це була справжня сенсація! Герой України, батько 400 дітей, безперечний духовний та світський авторитет ділиться зі світом неймовірно цінною, а головне – чесною та об’єктивною інформацією про останні події в Україні.
Усіх православних чоловіків-активістів можна поділити на дві основних категорії. Одні вважають, що жіночий день – 8 березня, і нічого тут змінювати не потрібно. Інші мають особисту неприязнь чи то до євреїв, чи тодо Клари Цеткін, але своїх дружин і дівчат принципово не шанують в період між 7 і 9 березня.
Україні важко воювати не тому, що в нас мала армія чи немає техніки. Все-таки, ми міцніємо і гуртом вирішуємо чимало проблем. Справа в іншому. Для нас смерть будь-якого військового – це особиста трагедія кожного з нас. Принаймні для, всякого мислячого українця.
Для нашої багатомільйонної держави це неймовірна ганьба – вважати День знань – святом лише винятково святом першачків та випускників, чи як максимум, – педагогів. Для того, щоб Україна врешті піднялася з колін, стала сучасною, повноцінною європейською державою їй потрібно відроджувати свою освіту та науку не лише на професійному, але й побутовому рівні.
Сьогодні зі мною сталася якась майже містична історія. Вона не весела. Швидше сумна. Зрештою, в ній немає нічого особливого для стороннього читача. Але я її запишу, просто для себе. Це історія про один, неймовірно символічний, збіг. Наше селище, де я народився та живу – недалеко від Тернополя.
47 тисяч кремлівських бандитів, що отаборилися вздовж нашого кордону, досить однозначно натякають нам на те, що Російсько-Українська війна ще не завершилася. Можна передбачити, що як тільки наші козаки відіб’ють у сепаратистів та окупантів останнє село на Луганщині, Путіну в ту ж мить з новою силою захочеться захищати інтереси російськомовних громадян в Україні.
Скажу відверто. Подорож до Європи мене трохи остудила. Остудила мій запал на кожному кроці кричати про те, що «Україна – це Європа». Ні, друзі. Нам ще дуже далеко до «прогнилого Заходу». Між нами сьогодні настільки величезна прірва, що кожного разу вигукуючи це історичне гасло, треба додатково уточнювати, що ж конкретно ми маємо на увазі.
Ні, я й справді не люблю подорожувати. Коли складаються умови, за яких я вимушений перебувати поза домом більше часу, ніж на те розраховував – я переживаю стрес. Мені не комфортно бути в умовах, при яких не буде змоги швидко повернутися до рідної хати за першим бажанням.
