Ми сьогодні читали Євангельський фрагмент про те, як до Христа підійшли фарисеї та хотіли спокусити Його кажучи: покажи нам якесь чудо, щоб ми повірили в Тебе (Мф.12:38). Ми в своєму житті так само дуже часто приходимо до храму лише для того, щоб тут побачити чудеса. Чимало людей приходять сюди для того, щоб себе тут чимось здивувати: щоб Господь нам показав якесь явлення, щоб ми знали про те, що молимося саме перед чудотворною іконою в чудотворному місці. Як з часів земного життя Господа нашого Ісуса Христа, так і до нашого часу люди хочуть чудес! Хоча Він ясно відповідає нам – не дасться вам знамення, бо воно вам не потрібне (Мф.12:39). До храму потрібно приходити лише з однією метою: для покаяння, для того, щоб вимолити в Бога прощення своїх гріхів. Інших причин ходити до церкви в нас не повинно бути. Принаймні, на нашому рівні духовної досконалості. Чи, що багато точніше – нашої духовної деградації.
Звичайно, чудеса трапляються навіть у житті кожного з нас. А в церкві вони трапляються найперше, бо тут особливим чином діє благодать Божа. Найбільшим чудо, яке з нами трапляється, – це чудо наповнення нашого біологічного, тваринного життя справжнім онтологічним, християнським сенсом. Тому, кожне наше відвідування храму, де ми молимося та приступаємо до Святих Таїнств – це вже диво саме по собі. Тим більше – диво наша розмова з Богом – Творцем всесвіту. Окрім цього, ми просимо Господа зіслати до нас Благодать Пресвятого Духа, що Він робить для нас на кожній Літургії, і Господь нам реально перетворює сутнісно хліб і вино на Свої животворчі Тіло та Кров! Хіба це не диво? Диво, яке не можна пояснити ні з хімічної, ні з фізичної, ні з будь-якої іншої точки зору! Ми тільки знаємо, що приймаючи Євхаристію, ми освячуємося та очищуємося. Ми дійсно на власному досвіді переконуємося, що це не просто вино та не просто просфорка, а що таке, що не піддається нашому розумінню.
Коли люди хочуть бачити чудеса, то від Бога їх не побачать. Вони побачать їх від когось іншого (2Кор. 11:14). Важливо розуміти, що в Господа немає мети нас тут просто розважати неймовірними речами. Зверніть увагу ще й на таке. Ми читали 48 зачало від Матфія. Швидше всього, загадані щойно події відбувалися в другий рік публічної проповіді Спасителя. За цей час, безумовно, Він уже звершив чимало таких речей, які перевершують людський розум. Ті, хто хотів повірити в Христа як Бога, мали можливість це зробити вже багато разів. Усе життя перебування людей поруч із Христом саме по собі було дивом із див. Тому, апостол і євангеліст Іоан Богослов спарведливо завершує своє Євангеліє словами: «Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг. Амінь» (Ін.21:25).
Господь наш Ісус Христос три чи три с половиною роки на землі проповідував про Царство Боже. Навіть нехай ми заокруглимо цю цифру в більшу сторону. Це не так уже й багато з людських міркувань. Але, з точки зору Божої присутності, якби записати все те, що бачив тільки один Іоан Богослов, явлену людям Божу мудрість та силу, то весь світ би не вмістив написаних книг! Кожен день зустрічі людини з Христом це вже диво, яке описати людськими словами навряд чи можна адекватно.
Не той, хто побачить чудо Боже повірить у Господа, але той, хто спочатку очистить свою душу (Мф. 5:8). А далі ми читаємо конкретний і дуже важливий урок із аскетики. Коли людина очистить свою душу та вижене від себе якогось одного біса, він ходить по землі та не може знайти собі спокою. Тому, повертається туди, де він раніше був (Мф.12:43). І що він бачить? Чисту та прибрану оселю людського серця. А тому, кличе з собою ще бісів, лютіших за себе.
Що це означає для нас? Коли людина приходить до покаяння з легковажністю, не розважаючи про його грандіозність, не роздумуючи про те, до якої святині вона підходить, вона надзвичайно ризикує. Наша сповідь – це синтез усього нашого духовного життя. Це наші особисті стосунки як із Богом, так із бісами. Коли ми сповідаємося щиро, то виганяємо бісів із свого серця. Ті біси ходять по світу знаючи, що так добре їм як було в нас – їм точно вже ніде не буде. А тому, вони через певний час повертаються, щоб ми знову їх годували своїми пристрастями. Але щоб ми не мали сили їх побороти, то вони кличуть своїх друзів – бісів лютіших за себе. Оскільки ми сповідалися та молилися, то наше серце вже чисте та прибране.
Саме тому, люди церковні дуже часто виявляються більшими грішниками за тих, хто до церкви не ходить узагалі, або ходить дуже рідко. Це може прозвучати абсурдно, але це правда. Такий феномен має, насправді, дуже просте та логічне пояснення. Відчувати важкість тягаря духовної боротьби зможе тільки той, хто почав її вести. Знати, наскільки важно може буде нести подвиг християнина може тільки сам християнин. Знати наскільки важко може бути молитися та постити може тільки той, хто сам молиться та постить. Із іншого боку, дияволу не має сенсу ставити на коліна тих людей, які вже на них стоять.
Тому, Господь нагадує нам, що треба християнам бути особливо обережним. Диявол як тільки побачить, що ми починаємо працювати над собою та намагаємося очищувати своє серце, то йде й приводить ще сім інших бісів, зліших від себе. Чому християнам важко спасатися? Бо вони є першою мішенню диявола. Натомість, ті хто до Церкви не ходять, не відчувають таких сильних спокус із боку диявола – бо вони й так належать йому. Вони вже й так диявольські діти, яких не має потреби особливим чином спокушати. Але на кожного християнина чекає біс, та ще й не один, а з семеро іншими, злішими. Тому, надалі нам потрібно бути дуже обережним із своїм духовним життя. Принаймні відтепер, з часу відколи ми володіємо такою інформацією.
Господь бачить не тільки наші вчинки, які ми вже здійснили. Він знає навіть наші думки, помисли та наміри. Навіть якщо якась розпочата добра справа нам не вдалася, Господь все одно знає те, що ми хотіли її здійснити і обов’язково відзначить нас за це. Де б диявол захотів нас нагородити за злу справу, яку ми ще не зробили? А від святителя Іоана Золотоустого ми знаємо, що Бог «и намерения целует» ( Цитата з “Огласительного слова на Пасху”). Так красномовно пише цей святий. Бо й дійсно, Господь не просто оцінює наші наміри по справедливості, але буквально «цілує» їх, як велику цінність. Що, зрештою, не повинно стимулювати нашу бездіяльність та лінь.
Ми з вами завжди повинні тримати кімнату свого серця чистою та вимитою. Але знати, що сім бісів уже чекають на це. І тут без Господньої допомоги не обійтися. Треба ще більше молитви, посту, милостині та добрих справ. Людина, яка живе нормальним християнським життям вона нічого надзвичайного не робить. Вона просто повертає до норми, стає повноцінною людиною, такою, якою повинна бути за задумом Божим.
Багато людей кажуть, що не ходять до храму, бо не мають часу. І вони ж самі добре знають, що брешуть! Якщо доба має 24 години, а тиждень 7 діб, то перемноживши разом отримаємо 168 годин у тижні. Саме стільки часу ми живемо для себе. І, як це не дивно, з тих 168 годин нам все одно шкода віддати Богу хоча б дві, потрібних для недільного богослужіння! Я вже не кажу на будень. Хоча б у неділю прийди! Все одно люди кажуть, що не мають на це часу! Ще раз подивіться – на одній тарілочці терезів 168 годин, а на другий – 2! Який цинізм і лукавство!
А ще я подивився скільки часу займає куріння однієї цигарки. Пише, що це звичайно займає близько п’яти хвилин. Тож, якщо хтось викурює щодня по пачці сигарет, то витрачає на цей процес мінімум 100 хвилин – 1 годину 40 хвилин. Це майже стільки часу, як займає наша відправа Літургії на будень. Здається, мало хто стільки курить, і 20 цигарок у день це неймовірно багато, тим не менше, багато людей справді так роблять. Ті самі люди, які не мають часу на розмову з Богом, знаходять неймовірну кількість часу тільки на такі дурниці, як цигарки! Зайвим буде згадувати про телевізор, комп’ютер чи інші пожирачі нашого часу.
Люди самі себе обманюють та виправдовують. Але ж це найбільша брехня, яка лише існує в світі – обман самого себе та й претензії до інших: ти ж бачиш, що я не маю часу? Ні, не бачу. Де 2 години, а де 168!
Заповідь про десятину, яка була встановлена в Старому Завіті, в Новому Завіті не була скасована, лише змінила своє наповнення. Раніше люди мали приносити 10% своєї праці Богу. У Новому Завіті з’ясувалося, що Богу не потрібні наші гроші. Йому потрібне наше життя цілком. «Сину, дай мені своє серце» (Притч 23:26). Йому не потрібні кілька хвилин у храмі. Він хоче, щоб ми з ним жили постійно! Хоча, для багатьох з нас, згадана десятина може тлумачитися буквально. Хоча б кілька хвилин свого часу в день – і вже буде користь! Немає нічого більш важливого за молитву в храмі.
Наодинці людина спастися може, але це настільки важко, що нині майже неможливо. Ченці-самітники, які колись рятували свою душу в пустелях, витрачали на це все своє життя, а чимало з них так і не встигли врятуватися. Тому, будемо дружно триматися один одного, як тримаються за руки діточки, яких вихователь переводить через дорогу. Лише так ми всі, тримаючись разом, йдучи за Спасителем, зможемо перейти цю небезпечну дорогу, що веде до Царства Божого. Іншого способу нам врятувати свою душу – не існує. Хіба ж це щось нове та небачене? Ні. Ми й у звичайному своєму фізичному житті знаємо, що врятуватися в складних умовах двоє зможуть швидше та краще, як один. А п’ятеро – значно краще, як двоє. Тому, цінуймо те, що ми маємо, та прагнімо до ще кращого.
Дякую кожному з вас за те, що й сьогодні ви знайди можливість побути з нами та помолитися разом, чим, безумовно, зробили нашу молитву сильнішою. Безумовно, наші дні без молитви проходять повз нас даремно.
Проповідь після Літургії в середу,
1 липня 2015 року.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.