14-та Неділя, початок Індикту

Перш за все хочу щиро вас привітати, дорогі браття та сестри, з Новим церковним роком. Сьогодні з ласки Божої ми з вами сподобилися дожити вже до 7523 року з часу створення світу. Церква точно знає, коли було сотворено Землю, і на відміну від сучасних вчених, як і вчених попередніх поколінь, ми точно можемо назвати рік, місяць та навіть день, коли все це сталося. Саме тому ми з вами святкуємо день церковного новоліття, тобто Нового року. Це для нас досить важлива дата, і навіть серед інших свят церковного року цей день має значення Господського свята. Знаємо, що є 12 найбільших Господських та Богородичних свят у році, а нині – Господське мале свято. Й хоча ми називаємо його малим, із давніх-давен його святкували дуже урочисто, воно мало особливе богослужіння. І саме в цей день Церква та світська влада, народ свій Новий рік зустрічав саме нині – 1/14 вересня. Тому, я щиро вітаю вас із цим святом. Петро І 1700 року заборонив його святкувати та переніс Новий рік на іншу дату з 31 грудня на 1 січня. Тим не менше, православні християни не забули про цей день. Тож, незалежно від того, який день чи яке богослужіння не випадає на те число, ми все одно згадуємо про день церковного новоліття. Сьогодні свято випало в недільний день, але ми все одно про нього згадуємо, як про особливе церковне святе.

А поговорити я б хотів з вами саме про те, чому ми з вами згадуємо про це святкування, й навіщо нам узагалі пам’ятати про якісь числа та дати. Звичайно, будь-який календар, з тих, що ми знаємо, будь-яка точка відліку часу є доволі умовними. Незалежно від того, коли саме ми почнемо рахувати чи вважати початок чи світського чи нового року, все одно ця дата матиме для нас доволі абстрактне значення. Тому, що календарі змінюються, і навіть найкращий календар є з того чи іншого погляду – недосконалим. Саме тому в нас є і Новий рік, і Старий новий рік, і навіть, Новий церковний рік. Недивно, що люди часто плутаються через це. В залежності від календарної реформи, від спроби покращити та вдосконалити це обчислення, люди їх часто змінювали. Але всі ці можливі версії календаря показують нам одне й теж саме. Вони показують нам те, що час нашого земного перебування спливає, а кожна людина, яка народилася в світ уже помалу починає вмирати. А день її народження дає відлік її дням та рокам близької зустрічі з Богом. Саме тому ми у храмі так часто про це згадуємо. Євангельське читання свята розповідає про те, як Господь наш Ісус Христос ще будучи підлітком прийшов до синагоги, де читав фрагмент із пророцтва Ісаї. У тому фрагменті описано було як увесь світ, усі правдиво віруючі чекали приходу Месії. Тож Христос зачитавши цей уривок зауважив, що саме в цей час збувається те, на що людство так давно чекає. Для нас з вами в цьому контексті розуміти, що кожна участь у богослужінні, кожна Сповідь та Причастя – це наше особисте сповнення того спасіння, наша можливість зустрітися з Богом та освятитися від Нього. Тому, Церква хоча й відмінила особливе пишне, «імператорське» богослужіння на честь Індикту, що були до петровської календарної реформи, ми все одно згадуємо це важливе для нас свято молитвою. Багато православних віруючих, до речі, навіть досі вітають один одного з ним. Але головне в ньому, звісно, не вітання. Це нагода ще раз подумати про ціль свого життя, про те, як швидко йдуть роки, про те, як мало ми встигаємо за них робити доброго. Ми думаємо про себе, що ми хороші, що робимо все так, як і повинні робити в своїх умовах, особливо коли порівнюємо себе з іншими людьми. Але в тому наша біда, що ми не з тими себе порівнюємо. Якщо ми зайдемо в лікарню та побачимо ті біди, які мають інші люди, очевидний висновок, що ми не настільки вже й хворі, як вони. Люди бувають багато слабші за нас. Але якщо порівняємо себе з учасниками спортивних змагань, то побачимо, що нам до таких ще дуже далеко. Що нам ще потрібно багато працювати над собою, щоб ми хоча б у чомусь були схожими до тих людей, які так швидко бігають, красиво плавають чи високо стрибають. Не з тими ми себе порівнюємо. Нам багато зручніше порівнювати себе з гіршими, бо це вимагає від нас зовсім мало роботи, або взагалі не вимагає. Коли запитати людину 10 Заповідей Божих, чому вона пригадає в першу чергу «не вбивай», «не кради» чи подібні? А тому, що для того, щоб їх виконувати не потрібно нічого робити. Треба просто стояти, або ще краще, лежати на одному місці. Але коли сказати про інші заповіді, «не зручні» – то людина вже не хоче про них згадувати. Що з того, що вона фізичного нікого не вбила? Кожного дня в своєму серці ми ненавидимо, вбиваємо сотні, а може й тисячі людей, просто бажаючи їм зла І хоча це складно за собою визнати, воно ж так і є. Тому, Господь Бог іншим євангельським фрагментом цього дня (14-ї неділі після П’ятидесятниці) нагадує нам, що «багато покликаних, а мало вибраних». Євангелист Матфей описує притчу про покликаних на весілля. З неї дізнаємось, що Господь кличе всіх, а один чоловік не мав святкової одежі. Виникає питання, як можна беручи просто з вулиці вимагати в людини весільного одягу? Відповідь дуже проста. В єврейському народі людині, яку звали на весілля, давали все. Йому давали нову одежу, давали мити руки та ноги, його так готували, що прийти непідготовленим до весілля він просто не міг. То ж лише власна байдужість та небажання добре виглядати, та своїм добрим виглядом вшанувати господаря дому та наречених могла призвести до такої сумної картини. Зверніть увагу, що Господар, тобто сам Бог, по-доброму звертається до гостя: «Друже!» (грецьк. гетЕре). Він не назвав його ворогом! Він лагідно запитав його: – Друже, чому ти без весільної одежі? (Мф.22:12) Пробраз неправильно одягнутого гостя на весільній гостині – це кожен із нас, хто не готується до царської трапези, якою є Пресвята Євхаристія. Коли ми приходимо до Причастя непідготовленими, так само, як і до будь-якого іншого Таїнства Церкви, ми показуємо, що прийшли не в тій одежі. І що з тією людиною сталося, ми читаємо далі: його було кинуто туди, «де плач та скрегіт зубів», тобто, в пекло. (13 вірш). Багато людей вважають, що коли вони будуть часто причащатися, вони тим спасуться. Дійсно, Причастя дає спасіння. Але коли приходити до нього без розважання, без усвідомлення важливості цього Таїнства, людина робить собі величезну шкоду. Святі отці порівнюють людину, яка причащається, з соломою, яка приймаючи оцей божественний вогонь може згоріти. Тому, в молитві перед Причастям ми просимо Бога, щоб він допоміг нам не згоріти, але тільки освятитися та очиститися. Щоб наша душа не як солома в вогні згоріла, але щоб вона, як золото, в вогні Причастя очистилася. Тому, надалі будемо робити все можливе, щоб цінувати кожен свій день, цінувати кожну свою хвилину, яку ми проживаємо тут, на землі, бо вони невпинно йдуть, а час немилосердно спливає. Це в вічності часу більше не буде. А тепер, ми змушені пам’ятати, що кожна людина смертна, що кожну людину по смерті чекає суд. Але разом з цим не треба думати, що християнство – це тільки те, що починається в людини після смерті, але й те, що зараз з нами відбувається. Треба, щоб вже й негайно жили на землі з Богом, тому, що насправді і Царство Боже і пекло, в якому буде плач і скрегіт зубів, – це все відбувається в нашому серці. Господь сказав: «Царство Боже в середині вас є». Якщо ми живемо забуваючи про Бога сьогодні, то точно з таким самим душевним і сердечним станом ми будемо з вами й за гробом. Скільки разів дивувалися, чому Бог не чує наших молитов у складних випадках? Не раз бувало, що навіть молитва «не допомагає» в складні моменти. Маю на увазі ті випадки, коли ми за когось молимося, а він за себе ніколи. Скільки разів бувало так, що померла людина, і коли священик приходить її хоронити всім присутнім бувало незручно від того – всіх чудово знають, що в храмі вона ніколи не була. Перший раз її принесли до церкви коли хрестили, а другий – коли хоронять. А все що було між цими подіями – нічого спільного з Богом не мало. Але прийшов час, і життя земне закінчилося. Дуже часто вживають словосполучення «несподівана смерть». Бо й дійсно, скільки б ми не жили, все одно відчуваємо, що смерть вона для нас протиприродна, що нам рано помирати. Вся наша природа противиться тому. Оскільки ми сотворені богоподібними, то людська душа також є безсмертна, вічна. В нашому серці живе скорбота про втрачений рай, та мрія про його швидке віднайдення, Мрія про блаженне вічне життя з Богом! Люди вмирають лише через свій гріх. Якби наші прабатьки, а разом із ними ми, не грішили, тоді б ми ніколи не помирали. А ви напевне знаєте, що святі отці дуже часто були довгожителями. Нерідко їх літа сягали більше сотні років. Вони мали прекрасне здоров’я, ніколи не хворіли та навіть не згадували про якісь хвороби. А чому так було? Тому, що вони обожилися! Через обожнення духу прийшло обожнення душі, а обожена душа обожила тіло! Тому, ми не раз повторювали вже, що той, хто не хоче хворіти, або принаймні, хоче хворіти менше, повинен вести правильне духовне, церковне життя. Окрім цього, надзвичайно важливо розуміти все те, що відбувається в храмі. Для цього потрібно читати Святе Писання, Житія Святих та іншу літературу. Нині всі люди буквально помішалися на новинках техніки – всяких девайсах і гаджетах. Ми витрачаємо неймовірну кількість грошей на різні комп’ютери, смартфони чи камери. І це для нас не є дорого. Але коли сказати людям, що потрібно читати та купляти церковну літературу, то для цього в них грошей вже немає, вони моментально бідніють. Тому, нагадую, що духовні книги повинні бути нашим постійним супутником. Замість того, щоб читати непотрібні, а найчастіше шкідливі, газети та журнали, які вже завтра будуть неактуальними, чи цілодобово дивитися телебачення, яке є найкоротшим шляхом для психічних розладів, краще мати хоча б кілька церковних книг, які завжди будуть актуальними, які завжди будуть приносити нам духовну радість, будуть нас підбадьорювати та підтримувати. Читаючи Житія Святих не раз можемо переконатися, що їхні умови життя були багато важчі за наші. От нині ми ще згадуємо святого преподобного Симеона Сповпника. Він для себе обрав таких життєвий шлях, що став великим подвижником ще з чотирнадцяти років. В історії Церкви таких випадків, насправді, не є дуже багато, щоб діти хотіли змалечку посвятити себе Богу та стати ченцями. Коли він прийшов в монастир, то його одразу й не хотіли брати, посилаючись на вік. Хлопчик почав плакати і проситися, і намісник змилосердився та прийняв його, заради його щирих сліз. Але вже незадовго виявилося, що цей хлопчик жив настільки святим та подвижницьким життям, що всі інші ченці монастиря були ним посоромлені. Ігумен навіть був змушений заборонити таку неймовірну ревність. Багато років по цьому святий Симеон взяв на себе інший подвиг. Спочатку він усамітнився в глибокій криниці, а згодом побудував собі невеличку башту чи стовп, де на невеликому підвищенні стояв та молився Богу багато років поспіль, бажаючи приборкати свою плоть. Чого, як відомо ми ніколи не хочемо робити, і навіть, не думаємо про таке. Взагалі, його життя неймовірно цікаве, а кожен із нас повинен його читати та навчатися від нього святості та смиренню. Я хіба вам зараз розповім один, дуже цікавий епізод, який є надзвичайно важливим. Коли він вже був відомим подвижником, а усі знали, що є праведник, який стоїть багато років на одному місці неподвижно, майже не спить та не їсть, отці послали до нього своїх посланців. Ті посланці передали Симеону благословення старців, щоб той не падав у гордість, а злізав із свого стовпа додолу. Я ще забув сказати, що він народився в Каппадокії, що в Малій Азії. Нині це Туреччина чи Єгипет. Там неймовірно жаркий клімат, а сонце нестерпно пече ще до полудня. Так ось, як тільки Симеон почув про благословення спуститися зі стовпа, він одразу ж без жодних вагань почав це робити, виконуючи настанову. Але посланці не дозволили йому це зробити. Вони зупинили його кажучи: – Нам наказано передати тобі, щоб ти негайно зійшов зі стовпа. Але також наказано, що коли ти одразу без вагань почнеш виконувати благословення старців, то треба зупинити тебе. З цього буде видно, що ти муж праведний і смиренний, шукаєш волі Божої, а не своєї. Тепер бачимо, що твій подвиг добрий, не зупиняйся в ньому. Коли б ти не зліз, то показав би, що сам йдеш в погибель, та інших своїм мнимим подвигом спокушаєш. Тому, ми повинні пам’ятати, що наша праведність (або її відсутність) проявляється у всьому. Не лише в ревному побожному, себто церковному житті, але й у нашому ставленні до ближніх, у нашому вмінні прощати та просити прощення. Скільки навколо нас є людей, з якими у нас могли б бути добрі стосунки, але їх немає! У містах люди не знаю одні одних і не розмовляють, а в селах переварені один із одним і теж не розмовляють. Вони страждають від самотності в той час, коли нічого не можуть зробити з собою, щоб переступити через власну гординю, познайомитися чи примиритися зі своїми ближніми. Нам просто немає справи до інших людей. Ми живемо своїм життям – вони своїм. Але ж Господь каже, що багато покликаних, а мало вибраних. Він кличе всіх, але з тих усіх потім обирає лише кількох гідних, що своїм чистим серцем і праведним життям будуть гідні Царства Небесного. Тому, я щиро вдячний усім вам за радість спільного богослужіння, за те, що знайшли можливість серед безлічі справ обрати найважливішу справу в житті. Дякую вам за це. Ще раз вітаю з Новим церковним роком. Бажаю всім нам дожити і до наступного року, і ще багато років прожити в мирі з Богом. Амінь!