Дорогі браття та сестри! Слава Богу, знову ми звершили Літургію Ранішосвячених Дарів у цій Чотиридесятниці, чим зробили свою душу ще більше сприятливою до Божої благодаті та близькою до Царства Небесного. Ми у своєму житті дуже мало зустрічаємося з такими хвилинами в яких живеш і приближуєшся до Бога. Зазвичай, у нас буває все навпаки – чим більше живеш, тим більше від Нього віддаляєшся. Чим більше живеш, тим більше розумієш, що в житті навіть коли й не було особливо тяжких, смертних гріхів, все ж, тих дрібненьких назбиралося стільки, що й не знаєш куди їх дівати.
І от сьогодні, коли ми молимося та робимо такі речі, які більшість людей не роблять, мимоволі задумуєшся над тим, а для чого це все нам? Навіщо стільки часу молитися? Навіщо витрачати свої сили, гроші, час та навіть фізичне здоров’я? А, головне, кому це все потрібно? Відповідь дуже проста. Це потрібно не Богу, а нам із вами. Варто пам’ятати, що без здорового аскетизму, тобто без творення духовних вправ, ми не зможемо спастися. Сам Господь сказав, що та дорога, яка веде до Нього терниста та вузька, і мало хто йде нею. А нині ми бачимо, що слова Спасителя цілком відповідають дійсності: дорогою спасіння ходять дуже мало людей, і я навіть можу вам порахувати їх. Шестеро я бачу перед собою в храмі та ще троє у вівтарі. Дійсно, мало хто ходить цією дорогою!
Але Господь дав можливість спастися кожному. Христос дає нам усім можливість спасти свою душу, якщо ми будемо виконувати все те, що Він каже. А каже Він про те, що злі сили виганяються молитвою та постом. Це стосується не тільки крайніх форм біснування чи одержимості, в контексті яких були промовлені ці слова. Кожен наш гріх та безчестя – це все одно є певним елементом служіння дияволу та злим силам. Очевидно, що коли ми не слухаємо Бога, то слухаємо когось іншого. Третього не дано!
Господь хоче, щоб ми для спасіння душі ставали аскетами, духовними подвижниками. Слово “аскетизм” дуже цікаве слово. Раніше, в давнину, аскетами називали людей, які займалися спортом, фізкультурою. Нині це слово дуже схоже за своїм звучанням і змістом до слова «атлетизм». Тобто, аскети-атлети – це люди, які займаються вдосконаленням свого тіла, працюють задля цього, кожного дня ходять у спортзал і підтримують певним чином свою форму. Уявіть собі спортсмена, який знаючи про свою участь у змаганнях, цілий рік лежить на ліжку перед телевізором, їсть чіпси та п’є пиво. І лише напередодні виступу, 31 грудня, він збирається на тренування, щоб вже 1 січня виступити перед усіма. Звісно, не потрібно бути особливим пророком, щоб передбачити його поразку. Для того, щоб перемогти у будь-якій сфері, а тим більше в спорті, потрібно займатися кожного дня. Будь-який професійний музикант вам розповість, що варто йому один день не сісти за інструмент, як вже наступного дня він буде чути різницю в своїй грі. Йому неминуче потрібно буде надолужувати прогаяне.
Так само, за подібними принципами, діє наша душа. Якщо ми щось пропускаємо в духовному житті, то все це потрібно буде потім наздоганяти. Тому наші молитви мають неймовірне значення, бо саме вони здатні приготувати нашу душу до зустрічі з Богом. Ми робимо свою душу сприятливою до прийняття Христа та піддатливою до покаяння. Взагалі, ми так мало говоримо з вами про покаяння, що дуже дивно сподіватися на спасіння душі, при цьому не згадуючи про щире каяття, бо без цього спасіння бути не може взагалі.
Сьогодні ми пригадаємо дві історії з життя апостолів. Був Юда Іскаріотський, а був апостол Петро. І обидва вчинили, фактично, один і той самий гріх – відмовилися від Христа та зрадили Його. Вони відкрито повели себе так, наче Господь Ісус Христос не був їхнім Богом. У якусь мить Юда зрозумів, що все те, що він зробив стосовно Учителя, не принесло йому очікуваного результату. У нього не вийшло здійснити задумане в повній мірі. Швидше за все, він сподівався, що окрім того, що він за свою зраду отримає гроші від священиків та фарисеїв, він цим ще й наблизить Царство Небесне, в якому Христос нарешті, в повній мірі, виявить своє Месіанське, Божественне достоїнство. Юда вірив у те, що таким чином Ісус стане пануючим і войовничим царем, Який визволить єврейський народ від римського поневолення. Але дуже швидко з’ясувалося, що Спаситель світу прийшов на землю зовсім не для того. Юдина зрада мала фатальні наслідки, як стосовно Христа, так і його самого. І тоді, як пише Євангеліє, він усвідомив усе жахіття свого вчинку то пожалкував за нього, розкаявся. Але замість того, щоб звернутися до Бога за прощенням та зціленням, він впав у відчай та зневіру. Спочатку, очевидно, він себе випрадовував, намагався знайти підтримку від тих, кому «видав неповинну кров». Але ці «друзі» не захотіли його навіть слухати. Вони сказали йому – «роби що хочеш» і кинули йому в лице зароблені 30 срібняків. Не отримавши підтримки, Юда пішов та й повісився. Від відчаю він наклав на себе руки.
Апостол Петро, який тоді знову називався Симоном, після зради Бога все одно розумів, що люблячий Христос здатен прийняти його в свої батьківські обійми, а тому каявся та «плакав гірко». Хто з нас може так жалкувати нині за свої гріхи, що буде через це плакати? Ми плачемо тепер із зовсім інших причин. Ми можемо плакати коли втратимо якесь майно чи щось цінне для нас. І навіть коли плачемо за покійником, то, найчастіше, плачемо не за людиною, а за тим, що ця людина більше не зможе нам чогось дати. Знову ж таки, ми проеціюємо через іншу людину любов до самих себе. А тут Петро плакав гірко через власні гріхи. І коли він попросив Бога про прощення, то звичайно ж отримав його!
Ці двоє чоловіків були в однакових умовах, але один вбив свою душу та тіло, й пішов у геєну вогненну на цілу вічність. А інший – Симон, покаянням повернув собі втрачену апостольську гідність, знову став Петром, омившись сльозами жалю за гріхи. Існує навіть древня історія про те, що апостол Петро після того, як зрадив Христа, до кінця життя оплакував свій гріх, і кожного разу коли чув, як десь далеко співав півень, знову вмивався слізьми пригадуючи те, що колись накоїв.
Таке відречення від Христа повторюємо й ми кожного разу, коли ставимо свою волю вище волі Божої. Коли ми своїми вчинками наче говоримо, що нехай у Господа будуть свої думки, а в нас свої. І в цьому полягає найбільша наша духовна трагедія, бо рано чи пізно Суд Божий відбудеться, і кожен із нас буде відповідати за свої вчинки. Там буде і Юда, і буде Петро, і будемо всі ми.
Тепер, коли ми знаємо цю історію, в нас не може бути виправдань, бо з неї ми навчилися, як треба себе вести. Церква ставить нам ці два приклади нагадуючи, що в нас є завжди шанс покаятися, почати життя спочатку. А наші молитви, які ми тут звершуємо, це є ні що інше, як приготуванням нашої душі до справедливого Суду Божого, суду людського, так і суду над самим собою. Сповідь перед священиком це прекрасна річ. Але, окрім цього, ще кожного вечора лягаючи до постелі, маємо подумати про те, що доброго ми за цей день зробили, і чи була взагалі якась справа, яку ми зробили для користі ближнього з добром і любов’ю? А може, було щось, за що нам соромно? А може є щось таке, що наступного дня, якщо тільки доживемо, нам потрібно буде негайно виправити?
Ми люди грішні, які схильні часто помилятися. Тому, намагаймося надалі до себе ставитися більш критично, а до інших більш поблажливо, як нас багаторазово навчав Сам Господь. Він любив усіх, але найперше любив грішників, які щиро каялися. Так і ми, якщо хочемо бути християнами, повинні любити всіх людей, а найперше тих, хто перед нами чимось завинив чи якось нас образив. Нехай в цьому нам допомагає Христос, а молитви, які ми нині звершили, ця Божественна літургія, будуть нам у цьому великою допомогою. Слава Ісусу Христу!
Після Ранішосвяченої в ceреду другого тижня
4 березня 2015
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.