10 фактів із вчення Церкви, які ви не знали про воцерковлення

Існують певні критерії воцерковленності: як часто людина ходить в храм, наскільки регулярно вона сповідається і причащається, чи молиться вона, чи читає духовні книги, а головне — чи живе по-християнськи в своєму побуті: удома і на роботі, щодня. Кого можна вважати справді воцерковленою людиною? Чи можна так говорити про всіх хрещених?

1. Сьогодні в практиці Православної Церкви існують два значення цього слова. У вузькому значенні терміну під «Воцерковленням» розуміємо конкретний обряд, звершений над немовлятами та матір’ю на сороковий день після Хрещення. У більш широкому значенні цим терміном описують характер стосунків віруючих людей із церквою.

2. Воцерковлення ( – Оцерковление – слов., або укр. -Вводини) особливе чинопослідування, поміщене в «Требнику» перед чином Таїнства Хрещеня та певним чином продовжує його. На практиці священики найчастіше завершують ним Таїнства. Повна назва чину поданого в українських богослужбових книгах така: «Молитви над матір’ю в сороковий день після народження дитини (Вводини)». Історично цей обряд має своїм корінням ще Старозавітню практику (Лев. 12:1-8). У Новому Завіті ця традиція теж згадується цілком конкретно (Лк. 2:22) і саме вона лягла в основу великого двунадесятого свята Стрітення Господнього. У Католицькій церкві чин воцерковлення був виключений з практики в 1960-і роки після рішень Другого Ватиканського Собору. В Англіканській церкві чин «воцерковлення жінок» використовується і в даний час. У Єпископальної церкви чин «воцерковлення жінок» після пологів поєднується з презентацією дитини церковній громаді.

3. Як свідчить зауваження для священиків: «До сороковою дня після народження дитини мати не допускається до святого причастя, крім випадку, коли їй загрожує смерть. Тепер же, після сорокового дня, мати може причаститися Святих Таїн». Відтак, «На сороковий день дитину знову приносять до храму, щоб їй уцерковитися, тобто прийняти початок вводин до церкви. Мати, належно підготовлена, приносить дитину до церкви й спиняється у притворі. Тут стоїть і хрещений батько (кум)». І далі священик читає молитви над жінкою та дитиною.
4. Важливо зауважити, що хоча подібний чин в сучасній практиці й звершується разом (чи після) Святого Хрещення, зміст прочитаних молитов не має прямого зв’язку з самим Хрещенням. Отже, чин Воцерковлення (Вводин) може як передувати йому, так і слідувати за ним. Мета чину – поблагословити матір на церковне життя на сороковий день після пологів та дозволити їй причастя Святих Христових Таїн. Все ж, древню заборону на причастя у дні очищення давно не вважають актуальною. Якщо жінка після пологів має бажання приступити до св.Христових Таїн – їй у цьому не може відмовити жоден священик. Особливо в смертельній загрозі. Тим не менше, певні уявлення про дні жіночої нечистоти та повага до старих законів збереглися й до нашого часу.

5. Сам чин складається з молитов над жінкою з дитям. Звершують його не в самому храмі, а в притворі – у тій частині церкви, що між головними дверима та середньою частиною. «Господи Боже Вседержителю, Отче Господа нашого Ісуса Христа, Ти сотворив словом Твоїм усяку істоту словесну й безсловесну і все з небуття до буття привів. Молимось Тобі і благаємо Тебе: волею Твоєю спаси рабу Твою (ім’я), очисти від усякого гріха і від усякої скверни її, що приходить до святої Твоєї Церкви, нехай неосудно вона сподобиться причаститися Святих Твоїх Таїн». У наступних молитвах пресвітер дякує Богу та благословляє матір із немовлям, і просить Бога дозволити Святе Хрещення, якщо дитя ще не було раніше Хрещеним. Якщо дитя вже було хрещеним – то благословляє їх на членство в Церкві. Молитви, які читає священик перед матір’ю називаються «очищувальними».

Після прочитання молитов, якщо дитина охрещена, то священик бере її на руки і в дверях храму творить нею образ хреста, промовляючи:
Воцерковлюється раб Божий (раба Божа) (ім’я), в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Потім вносить дитину до церкви, промовляючи:
Увійде в дім Твій, поклониться храму святому Твоєму.
І виходить на середину церкви, промовляючи:
Воцерковлюється раб Божий…
І додає:
Посеред церкви прославлятиме Тебе.
Потім несе до Царських врат на солею, промовляючи:
Воцерковлюється раб Божий…
І якщо це хлопчик, то південними дверима вносить його до св. вівтаря. Далі північними дверима виносить його на солею перед Царськими вратами і, тримаючи на руках, промовляє:
Нині відпускаєш…
Якщо ж це дівчинка, то несе тільки до Царських врат і промовляє:
Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, що Ти приготував перед лицем усіх людей, світло на одкровення народам і славу людей Твоїх, Ізраїля.
Після цього перед Царськими вратами священик передає дитину хрещеному батькові, який, тричі поклонившись, бере її й відходить.
А священик чинить відпуст.
Після вводин мати й дитина залишаються у храмі. Мати сповідається, а за Божественною літургією мати й дитина причащаються, якщо дитина була охрещена.

6. Як ми вже згадували, терміном «Воцерковлення» також називають характер ставлення людини до церкви. Декларація свого християнства, розумове погодження із Євангельськими цінностями, позитивлення ставлення до Церкви та знання догматів Православ’я ще не роблять людину віруючою. Наша православна віра – це не тільки ортодоксія – правильне знання, але й поєдання з протилежною їй ортопраксією – правильними вчинками. Якщо більшість релігій давно сперечаються, хто з цих важливіший, то лише Свята Православна Церква володіє правильною відповіддю : правдива віра це не тільки правдиві знання про Бога, і не тільки добрі вчинки. Православна віра – це наша особиста реакція на правдиве знання про Бога. Ні сама інформація не рятує душу, ні добрі справи без здорового глузду ((Лк. 10:38—42).

7. У чому ж полягає живе християнство? Очевидно, тут треба пригадати наступне. Наше Хрещення є обіцянкою Богу чистої совісті (доброї волі) (1 Пет.3:21). Перше Таїнство Церкви стає для християнина ключами, які відкривають двері для подальшого повноцінного життя у Христі. Якщо людина обіцянку Богу дала, але далі цих дверей не йде – вона не є християнином. Воцерковлення – це органічний процес об’єднання, зрощення життя людини та життя Церкви в одне ціле. Це не означає, що людина одразу стає святою. Це означає, що відтепер вона має цілком конкретну мету життя та насолоджується життям, сповненим справжнім змістом – Богоспілкуванням, Богобаченням, Богошуканням. Дуже часто воцерковленим людям протиставляються «захожани» (ті, які приходять до храму кілька разів у рік) чи «привожани» (ті, які прийшли до храму не з власної волі, а були кимось приведені).

8. Безсумнівно, першою ознакою духовно-здорового життя людини – це її орієнтація на Богослужбове життя, Євхаристо-центричність. Якщо людина каже, що вірить у Бога, постійно стверджує, що є православним християнином, але не живе Літургічним життям, не приймає участь у Таїнствах і службах, не буває в храмі на Всенічних, на будніх днях – вона не є християнином, а лише себе так називає. Звісно, існують безліч вагомих підстав, коли хтось не може ходити до храму постійно, щодня. Все ж, віруючі люди люблять молитися. Вони моляться часто, радо і з великим задоволенням, без примусу. Вони моляться удома, в храмі, іноді на роботі, чи навіть – дорогою на роботу.

9. Любити Бога не полюбивши ближнього – неможливо. Це не тільки очевидно для людей, але й істина відкрита Богом. Саме тому правдивою рисою християнина є постійна орієнтація не на себе і свій егоїзм, а на ближнього та його потреби. Христос своїм вченням і подвигом показав, що ближній – це не тільки твій родич чи одноплемінник, але кожна людина, яка потребує допомоги. Християнин не може не бути слугою бідним і знедоленим. Він дає милостиню. Допомагає голодним, немічним, опікується літніми людьми чи людьми з інвалідністю. Він настільки любить інших, що готовий забувати про себе. Бути спрагненим, аби напилися інші. Бути голодним, аби наситилися ті, хто не мав їжі. Він не шукає храму, де немає людей. Він прагне молитися разом із іншими. Він підтримує соціальні стосунки зі своїми братами та сестрами на парафії. Він не змінює духівника чи храм через ненависть, вчиться закривати очі на чужі гріхи, а більше дивитися за собою. Не можливо йти до Бога, переступивши через людину.

10. Християнин який прагне досконалості – смиренний. Він бачить свої добрі та слабкі сторони. Усьому доброму в собі він завдячує не власним зусиллям, а милосердному Богу. Свої гріхи християнин бачить, визнає, бере за них відповідальність та намагається якомога швидше виправляти. Він нікого не звинувачує у власних нещастях, а готовий приймати справедливий промисел Божий щодо себе.