У ці дні особливо рекламують і прославляють парафії, які скинули з себе московське ярмо та повернулися до канонічної та Православної Церкви України. Користуючись нагодою і я щиро вітаю в Українській Церкві кожну громаду, кожного настоятеля, кожного свого віднайденого брата та сестру.
Поки триває Собор, я не хотів би давати жодних прогнозів. Я не в силах телепатично відчути дух Собору, аби передбачити його результат. Але оскільки мені постійно пишуть і запитують, то напишу пару слів про нинішній день. Так, сьогодні безсумнівно історичний день.
Днями в журналістів одніє відомої газети виникла думка поспілкуватися зі мною про досвід нашого з вами спілування та “прийому молитви” через Інтернет. І, як це часто буває, той матеріал у друк так і не пішов. Швидше за все, мої відповіді показали, що нічого надзвичайного я не роблю, бо це нормальна практика, яка в майбутньому буде тільки розповсюджуватися.
Здається, я зробив це! Майже сотня порад, які варто було б мені самому прочитати років зо двадцять тому. На жаль, сьогодні я можу тільки поділитися своїм досвідом, маючи мрію – зберегти хоча б когось від непотрібних проблем. А нині, давайте не будемо ставити перед собою неймовірні завдання.
У мене сьогодні не дуже приємна розмова. В першу чергу це буде розмова з моїми братами-священиками. Але й для всіх інших, небайдужих членів церкви, людей які називають себе християнами, вона також має безпосередній стосунок. І ось про що я хочу нині говорити.
Привіт, друзі. Хочу подякувати всім, хто зумів в особливо непростий час підтримати пані Наталю, а після того, як я виклав свій текст, і мене разом із нею. На жаль, збагнути те, про що я тоді писав вдалося не всім. Ще раз нагадаю для не дуже гострих.
Усім найкращі вітання! Насамперед, хотів би привітатися, як із новими, так і вже досвідченими читачами цієї сторінки. Якщо ж ви тут новенький, то давайте знайомитися. Мене звати Євген Заплетнюк, і я є православним священиком. Живу та служу в Тернополі. Мені надзвичайно приємно, що ви вподобали мене на Фейсбуці, Твіттері чи Гуглі, і через них ми маємо можливість регулярно спілкуватися.
Щороку приймаючи участь у святкуваннях на день Хрещення України та вшановучи святого Володимира в Києві, в мене з’являється одна й та сама думка. Сподіваюсь не лише я бачу, що навіть такі формальні, цілком “календарні” свята все-таки можуть бути цілком неформальними, добрими, домашніми, родинними та живими.
Свято П’ятидесятниці наштовхнуло на думки про те, що ми живемо в епоху культу молодості. Очевидно, щось схоже було і в інші часи, і в інших народів. Однак, як мені видається, саме тепер це має якісь неймовірно вражаючі масштаби. Ну, або це так видається лише мені на суб’єктивному рівні, тому, що я й сам старію (до речі, як і ви всі).
